Луганська письменниця Маргарита Сурженко вчила вінничан бачити позитив у АТО

27 січня у книгарні «Є» відбулась презентація книги молодої луганської письменниці Маргарити Сурженко «АТО. Історії зі сходу на захід». На подив багатьох вінничан зустріч пройшла у дуже позитивному ключі. Адже важку і болючу тему війни письменниця подає з неабияким оптимізмом. АТО, на її думку, відкриває нові райдужні можливості.

Маргарита, ставши вимушеною переселенкою, що з парою речей покинула рідне місто і переїхала спершу на Волинь, а потім - у Київ, нині цьому тільки радіє. Війна докорінно змінила її життя і, в першу чергу, навчила не боятися все втратити і до кінця бути вірною своїм поглядам.

У своїй книзі Маргарита Сурженко акцентує увагу на тому, що навіть у війні можна знайти чимало позитиву. Авторка резюмує: «АТО дає змогу звільнитися від зайвого багажу і зрозуміти, яким є твоє покликання. АТО - це чудова можливість почати робити щось вперше, познайомитися з новими людьми, пізнати справжню Україну, перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг. Це нагода щось втратити для того, щоб знайти щось цінніше. Це чудова можливість відчути один одного й стати одним цілим!»

Про книгу

- Я завжди любила писати. Всі події, які відбуваються у моєму житті, потім відображаються у вордівських файлах, - розповідає Маргарита Сурженко. - Я писала зовсім іншу книгу, але оскільки була свідком початку буремних подій у Луганську, та величезна кількість вражень підштовхнула почати це все описувати. Книгу «АТО. Історії зі сходу на захід» я написала у рекордні строки, а видавництво «Дискурсус» її погодилось безкоштовно надрукувати. Це книга про переселенців, які були змушені покинути своє місто і почати життя спочатку. Історії вигадані, але у героях кожен може знайти частинку себе, адже війна стосується кожного.

Перша героїня Ангеліна - типова луганчанка, для якої була дуже важлива її зона комфорту. Вона б, певно, й досі жила в Луганську, якби снаряд не потрапив у її квартиру. Ангеліна - збірний образ тих людей, які бояться втратити матеріальні блага. Таких дуже багато! Люди бояться втратити все нажите, бо дуже прив’язані до матеріального. Але коли цього позбавляєшся, розумієш, що насправді з тобою назавжди залишаються більш цінні речі: прочитані книги, враження від подорожей, - це духовне багатство ніякі терористи у тебе ніколи не заберуть. Сподіваюсь, історія Ангеліни надихне людей в подальшому не вкладати гроші в гарні ремонти, плитку і т.д., а розвиватися духовно, що завжди можна забрати із собою.

Друга історія про Толіка - хлопця, якого мучить сумління через те, що відбувається у його місті, а він просто втікає і нічим не допомагає. Тож врешті-решт він повертається і починає воювати за Луганськ. Толік - це образ моїх знайомих, один з яких 2 місяці воював у АТО, а другий - й досі воює.

І третя історія про луганську активістку Ксенію, яка самовіддано боролася, щоб Луганськ був українським, але, на жаль, програла і була змушена починати життя спочатку.

Моя власна історія схожа саме на долю третьої героїні. У Луганську я теж ходила на мітинги, ми розклеювали листівки, намагалися показувати свою громадянську позицію, але були змушені поїхати. У нас була дуже погана інформаційна хвиля. Скупу інформацію про мітинги доводилося довго вишукувати в Інтернеті. Грошей на друк листівок не було, тож ми вручну малювали аквареллю і маркером наклейки-запрошення. Але на мітинги все одно приходило 100-200 людей, максимум - тисяча. А в маршрутках і серед знайомих ми натикалися на байдужість і масовість протилежних поглядів…

Про переселенців

- Свою книгу я присвятила не війні, а - долі переселенців. Я ніколи не любила стереотипів і зараз хочу показати людям, що серед жителів Сходу є багато виключень із правил. Зараз у Києві та багатьох інших містах не хочуть здавати квартири людям з донецькою чи луганською пропискою, бо є багато дезінформації про переселенців, що знову починає нас роз’єднувати. Особисто я зі «свинськими» переселенцями не зустрічалася. Навпаки - серед них є багато тих, які люблять Україну, які вдячні за підтримку і допомогу людям, що їх прихистили, які не живуть на «пособія» і не вважають усіх винними, а починають шукати роботу і самотужки облаштовувати своє життя далі.

У моїй книзі багато позитиву тому, що таке моє бачення й відчуття. АТО і кардинальні зміни, що за ним послідували, відкрили мені нові обрії. Своєю книгою я хочу дати людям надію. Зараз українці настільки розчаровані, вичавлені, як лимони, щодня вбирають в себе стільки негативу, що складається враження: далі взагалі жити не можна. Коли наші хлопці помирають, чи маємо ми право бути щасливими? Вважаю - так. У моїй книзі показано, як люди займалися волонтерством, допомагали армії, але при цьому вони здійснювали свої мрії і жили.

Про Луганськ

- Мій рідний Луганськ для мене завжди був чужим. Хотілося швидше поїхати з цього сірого й безперспективного міста. Коли приїжджали гості, навіть не було що цікавого показати, бо у місті, окрім пам’ятників Леніну, Ворошилову та сірих хрущовок, інших визначних місць немає. По закінченні школи я вчилася у Києві і вже вважала себе киянкою. Але потім на два роки повернулася у Луганськ. Справжнього жаху війни, на щастя, я не бачила. Коли неподалік нашого будинку почалася стрілянина під час захоплення військової частини сепаратистами, було враження, що стріляють у тебе під будинком, хоча до того місяця 10 хвилин ходьби. Цей момент був дуже стресовий, тож я зрозуміла, що треба їхати. Спочатку гостила у своїх друзів у Кривому Розі. Всі були впевнені, що конфлікт скоро закінчиться, тож із собою взяла лише найнеобхідніші речі. Але все затягнулося… Моя мама, що залишилася у Луганську, побачила вже справжню війну: чула «Гради», у будинку тряслися вікна і доводилося виходити в коридор молитися. Через кілька днів після того, як мама виїхала з Луганська, відмінили потяги. На запрошення волонтерів ми спершу поїхали до Луцька, потім потрапили до дуже хорошої родини у село Головно на Волині, а з серпня живемо у Києві. Я працюю копірайтером, почуваюся добре і вірю, що все скоро закінчиться і ми будемо жити в мирі. Війна - хоч і сумна подія, але не варто здаватися. Життя продовжується, тож будемо боротися!

Про зомбування

- Російські пропагандисти, як вправні шахісти, думають на багато кроків наперед. Все це проросійське зомбування почалося набагато раніше за події 2014-го року. Навіть на місцевих луганських каналах постійно казали, що нічого українського не існує, це все вигадка. Це зомбування не було на поверхні, людей активно не зіштовхували лобами, але потихеньку «руські» ідеї нав’язувалися. Особисто я теж згадую, як у школі вчила українську мову, як іноземну, з подивом розказуючи мамі, що «красный» чомусь називають «червоним». Але я пройшла цю еволюцію, в університеті у Києві усіх дивувала своєю українською мовою і патріотизмом. А багато луганчан так і залишилися «в телевізорі»… Як важко протидіяти пропаганді, у яку вкладають мільярди, я дізналася на власному досвіді. Подруги часто жалілися, що у Луганську розікрали заводи, у чоловіків немає роботи. Але коли у Києві почався Євромайдан і я пояснювала їм, що люди якраз вишли через ці ж проблеми, бажаючи, аби влада не обкрадала народ, у всіх були робочі місця і гідна зарплата, дівчата мені лише все заперечували шаблонними фразами з російських новин. З багатьма хорошими подругами, які раніше мене підтримували у скрутні моменти, через різні політичні погляди зараз ми не спілкуємося. Нам просто вже немає про що говорити. Ті, які хотіли Новоросію та ходили на референдум, переїхали у Росію і вже там будують своє життя. А люди, які були нейтральні або з проукраїнськими поглядами, усі залишились в Україні. Тим, хто й нині живе у Луганську, щодня промивають мізки. У них немає українських каналів, тож більшість щиро вірить, що їх обстрілює українська армія. Зомбування настільки сильне, що навіть, коли бойовики встановлюють «Гради» у їх дворах, люди все одно твердять, що це українські солдати, бо телевізору вірять більше, ніж власним очам. Тим паче, люди завжди звикли винуватити когось, а не себе. От і у всіх бідах Луганська, по-їхньому, винна Україна, фашисти, хунта, Майдан,тільки не вони… Звісно, коли війна закінчиться буде дуже важко переконати людей Сходу у зворотному, але, переконана, це можливо. Якщо на масштабному, державному рівні почати їм розжовувати, показувати все, як було насправді, можливо, у них будуть шанси змінити цінності і по-іншому подивитися на цю ситуацію. Треба працювати! Як кажуть, від хворих родичів не позбавляються, їх лікують. Тому треба лікувати луганчан правдою і інформацією. Я була б готова, як громадянський діяч, поїхати у визволений Луганськ, аби працювати з людьми, показувати їм українців зі Львова, щоб вони самі побачили, що це - не фашисти, а - класні люди, які мені допомагали. Але постійно жити в Луганську я б уже точно не змогла.

Маргарита Сурженко на вінницькій презентації книги «АТО. Історії зі сходу на захід»