ПОДРУЖЖЯ ВІННИЦЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ ПОМЕРЛО В ОДИН ДЕНЬ

У середу, 22 квітня, не стало подружжя відомих вінницьких журналістів Луїзи Білозерової та Миколи Ільченка. Вони померли з різницею у 20 годин. Миколі Павловичу було 78 років, Луїзі Олександрівні — 74 роки.

Місцеві журналісти прощались з колегами біля їх будинку. У поминальних промовах розповідали про життєві шляхи заслужених працівників преси. Луізу Білозерову знали навіть поза межами України як дослідника таємниць ставки "Верфольф". Вона написала дві книги на цю тему. Микола Ільченко був не тільки журналістом, але й прекрасно розбирався у видавництві, досконало знав усі етапи створення газети.

На міському кладовищі труни з тілами ставлять поруч, священик готується до відспівування. Рідні і знайомі роздають усім свічки та вінки.

– Це в сірій хустці донька їхня стоїть? – питає жінка в довгій спідниці іншу.

– Ой, в них донька померла ще чотири роки тому, – відповідає та. – Ви не знали? Оце горе їх й підкосило.

Наймолодший брат Миколи Павловича Степан ходить із запальничкою, просить захищати свічки від вітру долонями.

– Якщо свічки погаснуть, просто тримайте їх у руках, – зауважує священик.

Вогонь на свічках незабаром у всіх здуває порив вітру. Лише у 10-річного хлопчика, який затуляє свічку долонею ледь не впритул, вогонь продовжує горіти.

– Вони ж одного дня померли. Луїза в три години ночі, а Микола — об одинадцятій вечора, – розповідає Марія Кльовіна, дружина одного з наймолодших братів-двійнят Леоніда. - 10 квітня у Колі стався інфаркт, ми приїхали з Києва допомогти, поки він у лікарні. Але краще йому щось не ставало. 15 квітня лікарі були вимушені відрізати ногу по коліно, бо гангрена почалась. А Луїза, поки хвилювалась за Колю, сама захворіла. 20 квітня викликали до неї швидку, лікар призначив препарати і порадив зробити рентген, бо прослуховував двостороннє запалення. Наступного дня запалення підтвердилось. Але Луїза не показувала, що настільки важко хворіє.

За словами Марії Василівни, у ніч на 22 квітня Луїзі Олександрівні стало зле, викликали швидку.

– Медики вже за 15 хвилин були у нас, – продовжує згадувати жінка. – Лікар оглянув Луїзу, вивів мене і огорошив: "Вона помирає". Мене аж у жар кинуло: "Як помирає? Не може бути!" Але рівно о третій ночі Луїзи не стало. Ми Колі нічого не казали про її смерть. Але, видно відчув щось, ніч навіть не пережив, помер в одинадцять вечора.

– Отак, як у приказці: жили довго і щасливо і померли в один день, – хитає головою жінка у чорній мереживній хустці. – Жаль тільки, що їм донька Інна онуків так і не народила.

Після прощання домовини закривають і несуть до могили. У глибоченну яму опускають обидві труни.

– Хто першим помер? Жінка? То спочатку жінку опускайте, а потім чоловіка, – пояснює священик.

Хоронять подружжя біля доньки Інни та батьків Луїзи Олександрівни.

Микола Павлович мав п'ятеро братів та одну сестру. Він був найстаршим, з сестрою народились до Світової війни. Луїза Олександрівна росла у батьків одна.

– Луїза Олександрівна була королевою нарису з 60-х до 90-х років минулого сторіччя. Дуже яскрава постать своєї епохи. Мала міцний, майже чоловічий характер. Після аварії на Чорнобильській АЕС одразу ж поїхала в зону писати звідти матеріали, – розповідає голова Вінницького відділення Спілки журналістів Василь Паламарчук. - ЇЇ статті передруковували по всьому Союзі і в країнах соціалістичного табору. У Вінниці її називали Королевою журналістики. Разом з Миколою Павловичем вони працювали у "Вінницькій правді", а потім — у "Правді України". Познайомились, коли навчались на факультеті журналістики у Львівському університеті. Все життя піклувались одне про одного. Микола був дуже добрящим. Разом навчались, разом працювали і разом померли. Вона про себе зовсім забула, поки за ним ходила після інфаркту. А Микола Павлович, мабуть, відчув, що його Луїзи вже немає. Можливо, й містика, але щось у цьому є.