Через вісім місяців мій син, якого вважали загиблим, повернувся з війни

Хотілось би розповісти історію, яка трапилась зі мною. Я й досі не можу повірити, що сталось диво.

Мій 22-річний син Олексій на війну пішов добровольцем. 25 серпня минулого року він востаннє телефонував. А 28 серпня повідомили, що сина більше нема. Тіла не віддали.… З тих пір все й почалось.

Потяглись довгі й виснажливі дні та ночі, сповнені тортурами невідомості. Материнське серце відмовлялося вірити, що Олексій загинув. Якби не молодший, семирічний Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Усі спроби дізнатися щось більше були марними. Я шукала інформацію всюди, навчилася користуватися «Фейсбуком», відкрила свою сторінку.

27 листопада... … Сьогодні дізналася від таких же, як я, матерів, які втратили дітей на війні, про те, що на сайті МВС у розділі «Розшук» є підрозділ «Неопізнані трупи». Там у відкритому доступі викладені фотографії знівечених тіл солдатів. Набралася сміливості і зайшла на сайт.… Заповнила анкетні дані на свого сина і натиснула «знайти».… Сказати, що це страшне видовище – нічого не сказати.… У більшості випадків замість людей там просто обвуглені головешки…... Мурашки по шкірі…...

Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина - за усіх хлопців, що воюють на сході. А два місяці тому з невідомого номера прийшла есемеска: «Мамо, я живий». І нічого більше. Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути «розводняк», таких охочих з того боку познущатися з чужого горя багато….

5 серпня…. Наснився мені кущ калини, такий великий, яскравий…. І сон такий дивний, ніби не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народження.… Може, це якийсь знак від мого Альоші…?

Кілька днів тому я поїхала до сестри на Волинь. Там відпочивав мій молодший син Микита. Ввечері, повертаючись додому, зустріла сусідку. «У вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить», – сказала мені баба Дуся. Я до себе, а там Олексій…! Мені ноги підломилися.

Якби побачили таке у фільмі, сказали б, що сценарист втратив почуття міри. Але життя сповнене неймовірними історіями. Те, що довелося пережити Олексію, він наразі тримає у собі. Йому випало повертатися до себе, до своєї родини, до свого життя поступово, крок за кроком. А зараз нікого не хоче бачити й ні з ким не бажає говорити. Олексій був у полоні, і лише раз йому випала можливість написати повідомлення. У нього шрам на голові і на щоці, немає кількох зубів. Коли переодягався, побачила, що ребра неправильно стирчать. Але в лікарню йти відмовився. Більше нічого не розповідає – як вдалося втекти, з ким він там був.

А я не ображаюсь, усміхаюсь й плачу від щастя. Головне, що мій син вдома. І я молю та прошу всіх матерів, щоб чекали завжди своїх дітей. Адже є у цьому світі Боже чудо….