Головний капелан АТО – наш земляк

Протоієрей Української Православної Церкви Київського патріархату Костянтин Холодов — родом із Могилів-Подільського району.

До свого покликання він прийшов у тридцять років. Отець Костянтин від самого початку підтримував українців на Майдані, допомагав бійцям АТО, на війні втратив кума. Чому наш земляк став капеланом та чому солдатам потрібні капелани, він розповів нашому кореспонденту.

– У родині нас троє братів, – починає він розмову. — Батько вже давно помер, у Серебрію їжджу до мами. Ще в 14 років я брав участь у патріотичних мітингах за вільну Україну. Тоді був створений Народний Рух і у Могилеві-Подільському був його осередок. Нашим ідейним ворогом був тодішній секретар райкому партії Обертас. Світогляд змінила література. Я читав «Історію України» Михайла Грушевського та співставляв факти зі шкільною програмою. Розумів, яка це брехня...

– В армії служили?

– Так, після навчання у Могилеві-Подільському на фельдшера була служба в ПВО. Служив за професією — військовим лікарем. Після армії шукав різні способи заробити. Одружився, народились діти.

– А чому пішли до Київської духовної семінарії?

– Бо любив ходити до храму, залишатись там. Але у нашому селі церкви не було. Зараз вже є московська, але туди я ніколи не піду. Після навчання у семінарії посвятили у диякони, тоді у священики. Нині я настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці у селі Гурівщині на Київщині.

– Ви були на Майдані. Розкажіть про це детальніше...

– У 2004 році я теж був на Майдані. В 2012-му ночував під ЦВК, коли фальсифікували парламентські вибори. Коли 21 листопада Янукович вкотре не підписав асоціацію, це був лише привід. Україну давно треба було повернути до зрозумілого вектору. Й українці вийшли. А де люди, там має бути священик. На Майдані вперше побачив, коли на моїх очах кулею вбило людину.

Майдан ще не завершився, й це треба розуміти. Він перенісся на Схід. Від рук російського агресора гинуть наші хлопці. Кум мій загинув — боєць «Айдара» Федір Липчак. Був паламарем та церковним старостою у храмі в Гурівщині, його син — мій похресник.

– Отче Костянтине, як починалося залучення священиків Київського патріархату до душпастирства серед військових?

– Все почалося тоді ж, коли почалася війна. Священиків до війська, власне, не призивають. Врешті-решт, священик має бути зі своєю паствою — причому там, де паства найбільше його потребує. В мене це добровільне бажання. Спочатку возив гуманітарну допомогу. Але коли бійці почали виявляти духовні потреби, то довелось залишатись й служити. На жаль, процес оформлення військового священництва триває вже півтора року. У нас вже створено Синодальне управління військового духовенства. Синод очолює митрополит Іоанн. Він працює в Києві з Генштабом, а я — зі штабом АТО. Часто буваю в роз'їздах. Зараз на фронті 110 священиків. Наших 75, близько 20 греко-католиків та з інших конфесій.

– За що відповідає на фронті капелан?

– Роль капеланів на фронті така, як і парафіяльного священика, але парафія твоя трохи інша. Це військовий контингент, й ти маєш дбати за моральний, бойовий та духовний стан. Щоб не допускали суїцидів, серйозних дисциплінарних порушень. Є чотири види капеланства – тюремне, госпітальне, академічне та військове. У боях капелан заспокоює, підтримує, молиться.

– Чи є на фронті капеланами батюшки церков МП?

– Хтось казав, що є. Але я не зустрічав.

– Що вас зараз найбільше хвилює?

– Врятувати Україну від агресії, відновити кордони та об'єднати народ. Важливий розвиток капеланської служби в ЗСУ. На постійній основі. Адже люди покидають домівки й на громадських засадах їдуть, бо солдатам погано. Має бути капелан, призначений штабом, із військовим званням, підготовкою. За це отримувати зарплату та соціальні пільги. За кордоном капелан — це невід'ємна частина штату підрозділу.

– Чи багато у зоні АТО суїцидів серед військових?

– Вони є скрізь. Навіть у найрозвиненіших суспільствах. Наприклад, маємо 100 тисяч військових. Це не професійні воїни, а мобілізовані. Дехто взагалі ніколи в армії не служив. Зараз вони знаходяться у вкрай важких умовах. Нема де помитись, виспатись й де загрожує смерть. Людина, усвідомлюючи це, може зробити всяке. Але присутність капелана зменшує цю статистику.

– Є випадки, коли священики відмовляються відспівувати тих, хто застрелився у зоні АТО. Чи можна так?

– Батюшка має направити родичів до єпархіального архієрея, й на його розсуд вже вирішиться проблема. Як правило, ті не відмовляють. Тому відбувається заочне відспівування. Людину хоронять й вже тоді відспівують.

– А як молитись за безвісти зниклих?

– Молитись за них як за живих. У Бога немає мертвих.

– Ви працюєте лише із православними?

– Так. Але за бажанням і з людьми інших конфесій. Але, згідно з капеланським кодексом, я не повинен їх робити православними. Я не хотів би, щоб із православних робили протестантів, як це зараз буває.

– Який зараз моральний стан військових? Вони розчаровані?

– У них завжди буде розчарування, бо яка радість від війни? Є бійці, які не хочуть воювати. Але з ними треба говорити. Я кажу їм: «Ми тебе відпустимо. Завтра його. А тоді всю бригаду. Й завтра не знатимеш, що буде далі із твоїм домом».

– Чи можете розповісти якийсь випадок із життя військового священика, який вам особливо запам'ятався?

– Коли я вперше приїхав на фронт, ще рік тому, командир запропонував підрозділу стати до молитви. В підрозділі було чоловік двісті, зголосилися чоловік 50. Ми з отцем Павлом (Найденовим) відслужили службу. Тих, хто просив, висповідали, декого навіть причастили. А через певний час дві групи по вісім чоловік, саме з цих п'ятдесяти, на БТРах виїхали на завдання. І десь через місяць один із них мені розповідає: «Ми залізли в таке пекло, що могли й не вилізти — але дивом вийшли всі неушкоджені. Кумулятивний заряд РПГ-7 прошив БТР наскрізь — і всі вціліли, лише одного бійця трішки зачепило…» То після цього до молитви ставав уже весь підрозділ.