«Температура в операційних сягала 62 градусів», — вінницький хірург

Військово-польовий хірург Юрій Білієнко встиг виїхати з села Побєда Луганської області услід за своїм госпіталем якраз до того, як село повністю знищили бойовики. Мужній лікар знаходився там три тижні. І щодня — обстріли.

У Вас було якесь укриття на випадок обстрілів?

— Було то було, але хіба побіжиш в це укриття під час операції, або відразу після неї? Ось ти щойно врятував життя бійця, а тут з "Градів" чи мінометів гатять. Залишалось одне — прикрити його собою. Тому сідав перед ним і чекав, поки все закінчиться. Напевне, військових лікарів все ж Бог оберігає, тому що жодного разу не влучили.

Пам'ятаєте свого першого пацієнта?

— Роман Столярчук з "Айдару". Я приїхав на Схід 13 серпня 2014 року, і в самому пеклі опинився. Тоді "Айдар" і "24-ка" попали під "Гради". Як відомо, "айдарівці" йшли добровольцями. Його родина залишилась в Луганській області, а ми від них кілометрах у сорока. Так ось, тільки операція минула, дружина йому телефонує, кричить у слухавку, що їх обстрілюють, і що вони з дітьми біжать у підвал. І раптом зв'язок уривається. Рома ледь не знепритомнів. Ще від операції не відійшов, а встає: "Мені треба додому". Мусили відпускати під розписку. Він, слава Богу, знайшов родину, всі були живі і здорові. Виявилось, що телефон у дружини упав, коли вибуховою хвилею трусануло.

Ви теж добровольцем пішли ?

— Так, але тільки з третього разу мене взяли. Постійно посилались на мій вік. Мовляв, 51 — це вже багато. А тут набір був у 59-й аеромобільний госпіталь. Пощастило.

Госпіталь знаходився у приміщенні школи, адміністрації?

— Де там! Просто намети. Польові умови. Влітку в операційних було неможливо перебувати. Уявіть собі температуру 58, або навіть 62 градуси. А ми при такій оперували. Провітрювати не можна, бо операційні спеціально обробляються. Вентиляторів немає. Ми дуже хвилювались, щоб запалень на ранах не було через такий зашкал температури.

Чи вистачало обладнання та операційних при сильному напливі?

— Найінтенсивнішими були ночі з 31 серпня на 1 вересня та з 1-го на 2 вересня. За півтори години на БМП, БРДМ, "Уралах" до нас привезли 76 поранених. Крики, стогони, всі замотані, у крові, чорні від бруду. Медики бігають між ними з ліхтариками, сортують поранених просто на ношах. Саме від правильного сортування залежить життя бійців. Є такі, кому потрібна невідкладна допомога, а є такі, що вистачить перев'язки. Тому навіть при такій кількості поранених не всі 5 операційних можуть бути задіяні. А ось всі 56 чоловік медперсоналу працював без сну і відпочинку.

Взимку теж в таких умовах доводилось працювати?

— Після Побєди ще два місяці були на полі біля Сватово. Наприкінці жовтня переїхали у майже госпітальне приміщення на території стадіону. Там хоч вода і світло було. Ремонт робили своїми силами: пофарбували, побілили, постелили лінолеум.

Що було найважчим на передовій?

— Найважче — це зрада. Завжди. Адже там між нами існує справжнє братство. Це ніколи не забувається.

А що найбільше здивувало?

— Витримка бійців, їх загартованість і здатність виживати. Траплялось, ми вливали у бійця зо 24 літри ліків, крові, фізрозчину, кровозамінників. В мирних умовах ми не могли такого уявити, людина не здатна таке перенести. А тут, на адреналіні, завдяки бойовому духу такі поранені одужували. І це не поодинокий випадок. Одного разу до нас привезли вояка з Донецького аеропорту. Він три дні десь у полоні лежав з осколком у вені. Сєпари його віддали напівживого. Навколо нього вже трупні мухи літали. А він вижив! Ми йому надали допомогу і відправили на Харків, як важкопораненого. Ще здивував факт, що у мене так багато друзів. Вони постійно присилали мені посилки. Завдяки цим посилкам ми лікували людей. Одного разу прислали 100 упаковок сильного протизапального препарату, який коштує 1800 гривень. Так до мене не тільки з сусідніх госпіталів за ним ходили, але й з сусідніх лікарень. Волонтери теж багато привозили корисного. А головне — часточку дому.

Наскільки волонтерська робота допомагала тоді і тепер?

— Волонтери завжди допомагали. Усім. Але є й інші, ми їх називаємо мародерами, бо вони перетворили святу справу на бізнес. Як вони можуть дивитись в очі людям, які останнє віддають, а мародери це спокійно собі забирають? Гидко бачити, як піаряться на волонтерстві, навіть не вкладаючи нічого. Витрачають гроші з бюджету або людські, а на шпальтах газет і по телебаченні себе, коханих, показують, як найкращих волонтерів. Я це називаю цинізмом. Влада, взагалі, совісті не має. Он якійсь трикутничок звели на Пирогова, типу острівок безпеки. Він що, так вже нам потрібен, просто край? Якщо є зайві гроші у бюджеті, то краще зробіть дорогу до лікарні імені Ющенка, де не можна розминутись двом автомобілям! А там же знаходяться найважливіші відділення — інсультне, нейрохірургічне, а ще — наркологія та госпіталь інвалідів війни. На Поділлі "відбабахали" дорогу у дві смуги, а тут навіть в одну не можуть зробити.

Що загалом кидається у вічі на Вінниччині?

— Прикро зізнаватися, але у людей впав патріотизм. Немає того піднесення, як раніше. Розумію, багато проблем. Але там, на Сході, все набагато простіше. Там інші цінності. Там звикли ділитись останнім, захищати до останнього патрону. І дуже хочеться, щоб українці про це не забували.