«Мого сина вбили та повішали на полігоні», - переконана мати

Вона виймає із старої торбини фотографії сина-моряка й гірко вмивається слізьми. На його будинку, що по вулиці Братів-Героїв, майоріють виготовлені власноруч дельфіни та якорі.. Рясніють замерзлі грона винограду, який він виплекав... 75-річній Ніні Ковальчук із Володіївців Чернівецького району досі важко змиритись із втратою сина Сергія, якого, за її словами, вбили та повішали на полігоні. Найстрашніше те, що тіло бійця ховали від рідних довгий місяць у морзі, називали дезертиром, а потім вже самогубцем...

– Коли мені було три місяці, на війні загинув тато. Все, що залишилось, похоронка — «Сталінградська область, Балка-Куроватка. Братська могила», – схлипує старенька. — Так ми й жили з мамою, працювали у ланці. Коли я вийшла заміж й народила доньку, чоловіка забрали до армії. Довелось самим добудовувати хату. Згодом я народила ще двійко діток, чоловік поїхав на заробітки до Миколаєва й звідти вже не повернувся. Сергій - наймолодший із дітей. Гарно вчився у школі, мав фах зварювальника. Три роки служив у морському флоті в Мурманську.

Одного разу молодих солдатів відправили на завдання у море на підводному човні. Раптом відкрився люк й вода стала заливати військових, яких там було чимало. Сергій кинувся у воду до того люка й закрив його. Тим самим врятував життя іншим. Того трагічного дня із сином була іконка, яку подарував йому священик перед армією. Він її зберіг й віддав племіннику. За героїчний подвиг Сергію дали грамоту, медаль та відпустили на місяць додому. Після служби Сергій працював у Києві, мали дати квартиру. Але так сталось, що приїхав до мене погостювати, пішов з хлопцями до сусідньої Саїнки й повернувся з дівчиною. Сказав, що буде одружуватись. Я не перечила, дівчина порядна, сирота... Зробили у нас на подвір'ї весілля. Так вони й жили, народили сина. Але з часом жінка почала пиячити, розлучились.

Наприкінці липня Сергія Ковальчука мобілізували.

– На село прийшло 15 повісток, але пішов мій син. Коли до хати зайшов працівник військкомату, Сергій без вагань взяв повістку. Вже наступного дня був на медичній комісії, але лікар порадив не йти на війну. Адже син погано бачив на одне око. Та Сергійко пожартував, що й з одним зможе стріляти. Пригадую, коли вже йшов на автобус перед відправкою, дзвонить, що забув повістку. Я біжу з нею, плачу, цілую та обнімаю його... Рідного... Я ж так просила його не йти, не кидати мене саму.

Боєць знаходився на полігоні «Широкий лан», що на Миколаївщині. Мав спеціальність водія БМП.

– Ми часто спілкувались, я надсилала передачі. Одного разу відправила йому іконки, але командир забрав у нього їх разом із паспортом. А за кілька тижнів до смерті прислав довідку із частини та короткий лист. Просив передати голові, щоб дрова привезли... Востаннє ми спілкувались 20 вересня, були треті роковини смерті моєї мами. Сергій казав, що отримали гроші й мають йти в село. Вже наступного дня тиша... А 22 вересня до доньки моєї зателефонували з телефона Сергія та сказали, що він скоїв самогубство. Де шукати тіло - не повідомили. Ми кинулись до сільради, Могилів-Подільського та Чернівецького військкоматів. Але ті запевняли, що у морзі таких немає. А з полігону командування переконувало, що Сергій втік. То чому ж його не подали у розшук? Уявіть собі, ми майже місяць шукали сина, життя у сльозах... Не витримав племінник Сергія, поїхав із моїм старшим сином у Миколаїв шукати. Знайшли... Коли вони зайшли до приміщення моргу, на цементі було чорне тіло у черв'яках. Коли доторкнулись, п'яти відпали... На шиї борозда, але не така, як у вішальників... Впізнали за татуюванням та зубами. Зібрали у мішок, склали у труну й повезли... Ніяких документів та мобільного телефону не віддав. А у шоковому стані брата із племінником змусили підписати документи, що Сергій помер 23 вересня й наступного дня його забрали. Поховали мою кровиночку 28 жовтня. Не було ні військових, ні представників військкомату, труну несли однокласники.

Ніна Ковальчук переконана, що її сина вбили та повішали. А тіло не віддавали так довго, щоб приховати сліди тортур:

– На тому полігоні було багато зеків, може, щось не поділили. Бо мій син завжди був за справедливість. Командуванню не хотілось мати проблем, через те й брехали, що Сергій втік. Тіло навмисно тримали не у камері, а на цементі у приміщенні, де висока температура... Хіба ж моя дитина, яка так хотіла воювати за Україну, це заслужила?

... Ніна Ковальчук мешкає сама. Через маленьку пенсію вона змушена ходити та збирати гілля, щоб розпалити у грубці.

– А вони згоряють швидко, й знову холодно. Сплю одягнена, вкриваюсь подушками та ковдрами й плачу, плачу... Я у Бога одне молю: щоб дав хоч рік пожити, щоб для синочка поставити найкращий пам'ятник й знайти винних у його смерті, – розповідає жінка.

Ми звернулись до командування полігону «Широкий лан», але там навідріз відмовляються коментувати ситуацію. Тому відповідне звернення підготували до військової прокуратури. Просимо всі компетентні органи допомогти матері знайти правду та покарати винних у цій трагедії.