Як вінничанин Олександр Прилюк вже рік в Авдіївці воює

40-річний вінничанин Олександр Прилюк народився у родині військовослужбовців. Батьки часто подорожували теренами Радянського союзу. Однак після подій 1991 року в Абхазії сім’я повернулася до Вінниці, де розпочала все спочатку. Олександр вирішив піти стопами батьків. Закінчив в Котовську школу прапорщиків. І наразі він старший прапорщик і служить в штабі повітряних сил.

Олександр Прилюк в зоні АТО  вже другий раз. Минулого року він проходив службу в підрозділі Військової безпеки руху, а з весни 2015 року - відкомандирований на Донеччину у складі місії Цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних сил України в зоні АТО. Зараз місія розквартирована в Авдіївці, що майже не щодня піддається обстрілам з боку російських бойовиків

- Олександре. як ви потрапили в АТО?

- Як почалася війна, яку всі чомусь називають АТО, я одразу почав допомагати бійцям. Збирав продукти, доставляв техніку і написав рапорт, щоб мене направили на передову. Я потрапив у військовий відділ безпеки дорожнього руху. За часів першої ротації служив в Слов’янську, а потім вже був Краматорськ.

- І як ви потрапили на фронт вдруге?

- Вже коли пішов у відрядження, ми з хлопцями купили 2 автомобілі з Польщі. На одному із них я працював. Після ротації, як і всі, повернувся додому, але знову хотів на передову. Життя розпорядилося так, що я знайшов шлях як потрапити в зону АТО. І мене відправили до Авдіївки. Наша група з 5-ти людей пройшла інтенсивні курси виживання, де був постійний психологічний тиск, отруювали газом і ще багато чого ми з хлопцями пройшли...

- Чим ви займаєтеся на передовій?

- Тут ми працюємо з населенням. Роздаємо гуманітарну допомогу. Охороняємо волонтерів, які нам дуже допомагають. Працюємо постійно у гарячих точках.

- Як часто у вас стаються небезпечні інциденти?

- Якось так склалася ситуація, що ми спілкуючись з місцевими, дізналися, що в одному місці находиться склад. Там був будинок, що постійно обстрілювали. Це 14-поверховий житлова висотка. Він увесь розвалений але все ще стоїть. І тут живуть люди. Щоправда без світла і газу.

Ми залізли в підвал і за годину знайшли 21 ящик боєприпасів – артилерійські снаряди в повному бойовому заряді. Хтось їх залишив до якогось часу. Цікаво, що тут раніше вже всякі бригади працювали і “Правий сектор”, зокрема, але не знайшли нічого. Ми підняли саперів, СБУ і місцеву владу і почали розміновувати. Серед ящиків були гранати – ми їх знешкодили. Але там під кришкою “сюрприз” був - ми з хлопцями це все знешкодили і вивезли. Також через деякий час знайшли 588 мінометних снарядів неподалік мерії Авдіївки. Вони лежали акуратно складені вздовж залізниці. Бойові снаряди були заховані а решта лежали окремо. Ми підняли це питання і МНСники їх прибрали.

- Як часто знаходите трупи загиблих і як про них дізнаєтеся?

- Загалом все визначається на основі розповідей та пліток. Хтось розповів що на одній території 4 місяці тому сепаратистів прикопали. І їх вже собаки скрізь розтягували. Потім знайшли...А 13 квітня в ангарі, що потрапив під мінометний обстріл загинуло 5-ро наших бійців. Ми потім півтора тижні розкидали землю і знайшли бійця під важкою переплавленою від вогню плитою.

- Ви ідентифікували загиблого?

- Ідентифікували. Бо він мав жетон і квиток і листа з дому. Його звали Олександр.

Нам душі стає спокійно, якщо батьки поховають як потрібно свого сина. Тому в пошуках загиблих нишпоримо по всій території.

- Як до вас ставиться місцеве населення?

- Коли розвозимо їжу, то враховуємо, що і серед місцевих є сепаратисти. А так місцеві озлоблені, але знають, що їм все привезуть і дадуть. Часто буває, що хліб міняють на горілку. Ми казали їм, якщо є гроші на горілку та цигарки – то значить, що вже їм не треба нічого привозити. Але ті кажуть, що в них день народження... У них майже щодня день народження. Однак є населені пункти, де люди, як ті бджоли – працюють і утепляють будинки розвалені, тому що вже скоро зима. Коли у першій ротації був, бувало всяке. Їдеш за кермом – зупиняєшся на переході – то місцеві жителі, як переходять, із такою ненавистю дивляться на нас, аж холодно стає. Але ми їм бажаємо щастя, бо ми за тишу і мир.

- А діти до вас як ставляться?

- Один хлопчик 9-10 років попросив прапорець. Коли ми йому його дали, він з гордістю прийняв прапорець і в мене аж сльоза просочилася.

Діти - вони зовсім інші. Бачать машину і махають, а ми роздаємо прапорці. Ще вони кажуть “Слава Україні!”.

- Чому тоді діти, на відміну від місцевих дорослих ставляться до вас інакше?

- Значить школи працюють в цьому напрямку. Тому, можливо, не все так погано. Якось вручили ще прапорець хлопчаку, а його батьки потім попросили в нас буржуйку. Ми привезли.

Чи багато сепаратистів серед місцевих?

- Деякі люди насправді за мир. Однак бувало, що доводилося діставати зброю. Тому що є “шакали”, які нагнітають ситуацію – там “вкусять”, то там “вкусять”.

- Чи співпрацюєте з ворожою стороною?

- Наші люди їздять туди. Нещодавно, коли поїхали в аеропорт, там розіграли цілий сценарій – купа журналістів, спостерігачі і наші з “Чорного тюльпану”. ДНРівці просто вдарили по Бутовці. Хотіли спровокувати удар у відповідь. Але ми показали себе із позитивної сторони – продемонстрували витримку і витривалість. Там ми забрали загиблого бійця.

- А представники ДНР-ЛНР до вас часто звертаються?

- У них же теж були цінні лідери. За своїми загиблими вони інколи звертаються. Кажуть, де лежить приблизно. Його знаходять і, якщо їхній мертвий цінний то буває повертають нашого полоненого живого. Або в процесі за 3 –х їхніх двохсотих – одного відпускають нашого.

- Чи багато ще не знайдених тіл?

- Їх дуже багато в стороні аеропорту. Хлопці, які були там між аеропортом і зенітом,кажуть, що на полях ще багато людей. Ще дуже-дуже багато залишилося і наших і сепаратистів....

- Ви їх продовжуватиме шукати?

- Так звичайно. Ще насправді багато роботи.

- А як вам співпрацюється з військовими підрозділами?

- Ми співпрацюємо. Ми намагаємося з мером міста вирішити проблеми міста. Якось бабусі прийшли до мера, а він каже, що військові вам все зроблять. Ми приїхали, а там будинок весь зруйнований. А мер всім розповідає, що військові все зроблять. Але ми тільки те що можемо, тим і допомагаємо - плівку, скло чи опору якусь дістати. Ми ж не тільки з нашими волонтерами працюємо а й з церквою. Також приїжджають різні благодійні організації з Слов’янська, Дніпропетровська та інших міст, а також з-за кордону. От, Червоний хрест, наприклад, поляки, чехи. Та ми ж не можемо допомагати і все роздати одній людині. Адже все справедливо треба розподілити.

- З місцевим бізнесом взаємодієте?

- Тут його як такого немає.

- А завод?

- Завод намагається проводити якісь заходи. Тут був футбольний матч приурочений до Дня Захисника України. Ми грали із “коксохіміками”. Перемогла дружба. Замість подарунків були ложечки дерев’яні, картинки і малюнки дітей навіть –все це гріє серце. Ми тут потрібні.

- Цивільне військове співробітництво як з’явилося, адже в першій ротації його ще не було?

- Воно поступово сформувалося, розвивалося і все утвердилося. Майже рік існуємо. Сюди жорсткий психологічний відбір був, бо працювати треба у всіх напрямках. Не дай боже якась паніка – все має бути під контролем.

- А як із забезпеченням вашої власної служби, адже потрібно багато їздити – сюди і палива і грошей треба?

- Все намагаємося знаходити своїми силами. Допомагають люди. Картки на паливо дають. Вінницька адміністрація і благодійна організація передала машину і вона “намотує” 5-ту тисячу кілометрів.

- У місцях, де знаходите тіла загиблих, дуже багато мін, як ви там працюєте?

- Так, міни часто знаходимо. Та в нашій групі саперів немає. Якщо ми приїжджаємо зранку то сапери можуть приїхати в другій половині дня. І ми просто стоїмо чекаємо на них.

Я у розміновуванні теж відзначився. Сказали оглянути район. Я пройшов через 2 розтяжки. Всі пройшли після мене. Життєві навички мисливця допомагають. - все акуратно оглядати, діяти повільно і не спішити.

Мій друг був начальником розвідки – і на розтяжках підірвався. Він першу знешкодив, а друга була на радіоуправлінні – підірвалася. Сепаратисти залишають тут масу “подарунків”…

- Попадалися “іграшки”?

- Я не бачив. Але преса розповідає, що є. Я вивчав війну в Афгані і знаю, що афганці розписали 17 пунктів, які допомагають вижити у воєнних умовах. І всім їх розповідав. От, наприклад, стоїть шафа, а там, за нею, кошеня нявчить. Одразу звичайна людина із жалості на це реагує. А там граната може бути.

- Зараз режим тиші і не стріляють, як думаєте чи скоро закінчиться війна?

- Тут намагаються нас провокувати. Вони, “сепари”, різними способами намагаються нас вижити. Ми надіємося, що все швидко закінчиться. На тій стороні, кажуть люди, познімали прапори – це радує. Люди повертаються додому – це теж радує. Але й туди повертаються і не дуже патріотично налаштовані персонажі.

А ви як працюєте з неблагонадійними місцевими?

- Ми викликаємо поліцію, бо це їхня юрисдикція. Це побутовий сепаратизм.

- А поліція як реагує?

- Той залишок поліції, що є такий, що ще за ними треба спостерігати. Вони в більшості налаштовані проросійськи.

- Сюди ж присилають поліцейських з різних областей?

- Ну в Авдіївці більше приїхало з Луганська і Донецька. Але відчувається, що вони не готові з нами співпрацювати. Але ми їм все-таки бажаємо здоров’я і щастя.

- Як часто допомагаєте своїм бойовим побратимам?

- Зараз нам привезли вінничани допомогу. А 93-ій танковій бригаді всі прийшли голі і босі. Їх треба годувати. Ми зібрали передачу і віддамо їм. Дві машини вже є. Сітки білі, які активно плели волонтери теж віддали на передову.

- Як ви вважаєте чи будуть ще активні бої?

- Зброї тут дуже багато. Як і по всій території України. Я був в Придністров’ї і думаю, що Росія відмовиться від “ДНР-ЛНР”– і буде все точно так як там. Суцільний вакуум.