• Головна
  • Олена Верлан-Кульшенко: «Для мене як волонтера-медика найголовніше, щоб не обірвалася та ниточка, за яку ми витягуємо наших бійців з того пекла, де вони побували»
Политические новости
17:25, 18 липня 2019 р.

Олена Верлан-Кульшенко: «Для мене як волонтера-медика найголовніше, щоб не обірвалася та ниточка, за яку ми витягуємо наших бійців з того пекла, де вони побували»

Политические новости

Інтерв’ю з кандидатом у народні депутати по одномандатному виборчому округу №12 Оленою Верлан-Кульшенко

- Пані Олено, про вас у медіа вдалося знайти лише кілька слів – мати, волонтер, викладач. Утім кожне з них, це майже окреме життя. Що з них для вас найважливіше і звідки сили беруться на всі ці справи?

- Для мене вони рівнозначні. Як три кита, що колись в уяві людей тримали землю, так і вони утрьох тримають мене міцно на землі. Бо перше моє призначення як жінки - бути матір’ю, виховувати дітей. Коли йдеться про соціальну активність, — волонтерство.

А професійна реалізація своїх якостей — викладання. Думаю, що кожна із цих соціальних активностей — риси мого характеру, що з’єднуються в мій портрет, який би я підписала такими словами: «Я вінничанка, я громадянка України, тут живуть мої діти, і я роблю все, щоб вони залишились українцями, і жили щасливо на цій землі».

- З початком російської агресії на сході України ви допомагаєте нашим солдатам як медик та волонтер. Що вдалося зробити за ці роки та які епізоди найбільше закарбувалися у вашій пам’яті?

- Найважче було мені, коли вперше в житті треба було говорити з солдатом- ампутантом. Як зараз пам’ятаю цього молодого хлопчину з Черкащини. Він запитував мене як його нога і просив сфотографувати її на телефон, бо не бачить її. А я казала йому, що не треба її фотографувати одразу після операції, що не вмію фотографувати телефоном та інші байки, хоча розуміла, що ноги в нього немає і треба буде хлопцеві сказати про це.

Потім вийшла з палати і покликала госпітальних психологів, щоб вони з ним почали працювати, підготовили його. А коли повернулась додому весь вечір проплакала, бо через цю війну молодий хлопець залишився калікою на все життя

- Який це був рік?

- 2014-й, самий початок російської агресії. Тільки-но прибували перші борти з пораненими українськими солдатами. Треба було і нам, волонтерам, адаптуватися до того, що сталося. З кожним бортом ми вчилися працювати в складних умовах, вчилися говорити із солдатами, які бачили смерть. Саме їм найтяжче говорити про смерть побратимів. Пам’ятаю як привезли тіла перших кіборгів і треба було зайти в палату до бійця і сказати, що сьогодні з АТО привезли його загиблих побратимів і якщо він хоче, то разом з волонтерами може поїхати на поховання.

Ми поїхали на центральну площу міста з трьома пораненими солдатами. Один з них зовсім молоденький, йому ще й двадцяти не було. Ми разом стояли на цій площі, але я зрозуміла, що в цю мить він не зі мною, він дуже далеко. Потім повернулися назад. І от у шпиталі ми з ним сиділи кілька годин. Він мовчав. Я його гладила по голові і дуже переживала за те, щоб він у своїх думках повернувся назад. Але розуміла, якщо ми їх не поведемо, то зробимо ще гірше. Вони обов’язково повинні попрощатися. А ввечері прихожу додому і сама плачу від усього пережитого. Тому що ти нікуди не дінешся від цього, ти жива людина, ти все бачиш і чуєш, ти відчуваєш їхній біль. Але треба було бути сильною, щоб дати раду своїм почуттям, а головне допомогти солдатам пережити цю втрату і повернутися до нормального життя.

Для цього треба зрозуміти, що зараз найважливіше для цього бійця. Саме це розуміння дає можливість створити ту тонесеньку ниточку, що допоможе потім витягнути його з минулого, фронтового життя.

У нас був хлопець після полону. Він прилетів разом з іншими «крайнім бортом» напередодні нового 2018 року. Пам’ятаєте, тоді Президент домовився про великий обмін полоненими, і серед них був мій солдат Хмельницького, ми до цього часу спілкуємося. А тоді він був в окремій палаті і відмовлявся спілкуватися будь з ким. Психологи попередили, що спілкування з ним має бути дуже обережним. Ми прийшли привітати його з Новим роком і потихесеньку-потехесеньку почали з ним говорити. Потім домовились, щоб приїхала його дружина і донечка. І так потроху людина з якимось сірим обличчям і недовірливим поглядом почала повертатися до нормального життя. Спочатку він почав ходити в їдальню з усіма, потім розсміявся, коли принесли шоколадку, і врешті-решт почав абсолютно нормальними очима дивитися на світ. У такі моменти ти розумієш, що ти робиш щось важливе в цьому житті, що та ниточка, за яку ми витягуємо хлопців з того пекла, де вони побували, не обірвалася.

- У вас четверо дітей, двоє з яких служили в АТО. Що важче для вас – самій з волонтерами перебувати в зоні бойових дій чи чекати звідти вісточки від своїх синів? Чи мали можливість зустрітися з ними на передовій?

- Мої сини — це і біль мій і моя гордість! Коли у травні 2015-го мій середній син Віталій пішов на фронт, йому був 21 рік. Пішов медиком-добровольцем. І через чотири дні як прийшов на фронт, будинок, у якому знаходились медики, обстріляли із САУшек. Після того він не міг нормально говорити, сильно заїкався. Тому для мене було дуже важливо максимально підтримати його. Через три тижні він потрапив в оточення біля Троїцького, у мене з ним не було дві доби зв’язку. Я шукала його через ПДМШ (перший добровільний мобільний шпиталь імені Пирогова), шукала через Міноборони, дзвонила, питала. Але хто тоді що міг сказати за медика-добовольця. І я йому написала SMS: «Віталію, я дійду там, де ти є, а якщо потрібно, то ще й далі». Через деякий час він зателефонував і повідомив, що живий і здоровий. Я сказала, що приїду, на що він відповів: «Якщо ти сюди приїдеш, то я піду ще глибше, піду в розвідку. Ти не маєш права їхати сюди, тут війна». Жодного разу не розповідав мені, що робив на фронті.

Про нього я почула від інших людей. У нас був з’їзд медиків-волонтерів, вийшов боєць і сказав, що він дуже вдячний медику-добровольцю з позивним «Магнезія». Коли було скрутно, коли вони були в Троїцькому він стояв до кінця - допомагав, рятував. Ці слова для мене були найвищою нагородою, яка може бути для матері.

Старший син Святослав пішов в АТО у 2016-му. Зняв піджак прокурора і пішов за мобілізацією у прикордонники. Зараз він продовжує свою службу. З ним я навчилася чекати, коли він зможе зі мною говорити, спати з мобільним у руці, щоб серед ночі відчути вібрацію і не пропустити дзвінок від сина.

Як і молодший він не розповідав про свою службу. Говорив, що все нормально, а потім сказав, що треба йому передати цивільний одяг. Я зрозуміла, що вони не тільки на нашій території, а й на тому боці виконують завдання. І тут мені стало дуже страшно — якщо, не дай Бог, його візьмуть у полон, моя дитина взагалі не повернеться. Не факт, що скажуть, що він з нашого боку, це ж бойові дії. І не факт, що його будуть рятувати і обмінювати на полоненого. Його полону боялася більше всього, бо сама бачила, що бойовики роблять з нашими полоненими.

Що ще страшно? Страшно, коли ти розумієш, що там, де твоя дитина, йдуть активні бої, гинуть наші бійці. А ще дуже страшно стало, коли зателефонував знайомий медик- волонтер з Києва і сказав: «Пришли трупні мішки».

- Чому саме вас попросили про ці мішки?

- Я працюю в медуніверситеті на кафедрі патологічної анатомії, судової медицини і права. Зібрала я ті мішки, але дуже боялася піти на пошту відправити. Відверто скажу, такий внутрішній страх пережила, як ніколи у світі не переживала. Уявіть, що відправляєте трупні мішки туди, де служить твоя дитина.

Я не забобонна людина, але це відчуття, що ти шлеш на фронт трупні мішки і може бути зворотній ефект, — надзвичайно страшно. Навіть не можу передати цей страх.

Як волонтер та голова громадської організації «Миротворець України» витнеодноразово спілкувались з солдатами і офіцерами із зони АТО, отже знаєте про цю війну з перших вуст.

- Що на ваш погляд необхідно зробити для відновлення миру на Донбасі?

- Я вважаю, що ми повинні остаточно визначитися стосовно бачення цієї території. Якою вона повинна бути у складі України. Чи це має бути автономія, чи цілісна територія. Але на сьогодні там у полоні знаходяться наші хлопці. Тому до моменту ухвалення рішення про мир чи перемир’я, маємо вирішити долю цих людей.

Ще що важливо? Дійсно потрібні переговори, але принципові. Тому що розмови, що зараз точаться у нашій політиці: «Не стріляти у відповідь!», мають свої негативні наслідки. Я вважаю, що цей переговорний процес повинен супроводжуватися не лише питаннями економіки та територіальними питаннями. Він має зачіпати питання долі мирного населення, яке залишилось. Бо якщо ми говоримо про повернення мирного населення, то повинні розуміти, що це тягне за собою певні соціальні запити. З цими запитами держава повинна визначитися і написати програму. Тут повинно бути дві сторони. Перша — політична — зупинення вогню з обох сторін, відвід російських військ з цієї території, і не тільки російських, а й чеченців і кубанських козаків. Всі мілітаризовані об’єднання повинні вийти з цієї території. Потім — мають прийти миротворці ООН, навчені працювати в умовах конфлікту, навчені його врегульовувати. Тільки тоді ми будемо говорити про вихід з цієї території української армії.

- Повернення анексованого Криму ще одна болюча тема для України. Якою ви бачите перспективу вирішення цього питання?

- Стосовно Криму у мене чітка позиція: «Крим – наш!» У нашому медуніверситеті є велика кількість студентів, які приїхали до нас з Криму і вболівають за Україну, і не бачать себе в іншій країні. Я вважаю, що це питання менш складне, ніж донецьке і луганське. Тому що ми там обійшлися без збройного конфлікту. Ось так як вони заходили тишком-нишком, так вони і повинні вийти звідти. Це повинна бути чітка вимога світової спільноти, скріплена міжнародною угодою. При цьому обов’язковою умовою повинно бути припинення винищення кримсько-татарського народу, що зараз відбувається в Криму. (кінець першої частини інтерв’ю Олени Верлан-Кульшенко)

Коли хвору людину ганяють за 50 км з районної лікарні у село до сімейного лікаря, це не реформа, це знущання над людьми

- Вінничани знають вас не лише як волонтера, а і як людину, яка багато часу приділяє охороні здоров’я. Чи влаштовує вас медична реформа в Україні? Що б вам хотілося змінити у цій сфері в першу чергу?

Медициною займаюсь більшу частину свого життя і тому можу впевнено сказати, що реформа медицині потрібна. Сьогодні наша медицина дуже застаріла і не відповідає тим стандартам, що сповідує Європа. Позитивні аспекти реформи – зміна ставлення до медичного працівника, підвищення його зарплати, запровадження електронної системи обліку пацієнтів.

До негативних моментів відношу те, що не здійснюється аудит медичних послуг. Бо 1800 пацієнтів на одного сімейного лікаря у місті, де багатоквартирні будинки і цілі житлові комплекси, – це одна система і якість роботи лікаря, а 1800 пацієнтів у сільській місцевості — зовсім інший час на обслуговування пацієнтів та інша система роботи.

Сьогодні це призвело до того, що первинний рівень медицини у низці населених пунктів зведено до нуля. І це величезна проблема.

Інша проблема полягає в тому, що за рахунок медичної реформи намагаються нормативними актами підмінити низки законів. Наприклад, підзаконний акт, наказ МОЗ вимагає щоб пацієнт долучався до програми «Доступні ліки», за умови, що він є в електронній базі. Але у нас є певна категорія людей, яка через свої релігійні переконання не хоче бути в електронній базі. При цьому Цивільний кодекс говорить про пріоритетність звернення пацієнта, про обов’язковість надання йому медичної допомоги лікарем. От і виходять у нас такі ножиці.

Третій момент, який є в цій реформі болючим – розрив між первинним і вторинним рівнями надання медичної допомоги. З 1 липня 2019 року планували старт другого рівня, що мав би гармонізувати з первинним рівнем. Але через те, що його початок цього затримався, люди опинилися в ситуації, коли «первинка» йде в електронному обліку, а «вторинка» і «третинка» в паперовому.

Наведу такий приклад. Пацієнт з села з направленням від сімейного лікаря

приїздить у районну лікарню. Його оглядає профільний спеціаліст, який говорить, що для більш точного діагнозу, а відтак і більш ефективного лікування, треба, щоб пацієнта оглянув ще один спеціаліст іншого профілю. Але потрапити до нього можна після того, як сімейний лікар знову дасть йому нове направлення до іншого спеціаліста. Тобто, будучи в районній лікарні на відстані витягнутої руки від кабінету потрібного лікаря, пацієнт змушений знову повертатися за 30-50 кілометрів у своє село, йти на прийом до сімейного лікаря, щоб отримати нове направлення. І так може тривати і раз, і два, а, можливо, і три.

Тому пацієнти й говорять, що це не реформа, а знущання над людьми, коли за папірцем хвору людину ганяють за 50 км з районної лікарні у село, до сімейного лікаря.

Цю помилку обов’язково треба виправити. Для цього достатньо дати повноваження реєстратурам поліклінік вносити данні про необхідність обстеження новим спеціалістом.

Ще одна проблема цієї реформи полягає у ставленні до лікувальних закладів.

Проектом Постанови МОЗ пропонується скоротити субвенції для госпіталів ветеранів війни і створити кущові госпіталі. П’ять госпіталів тримати на державній субвенції, інші повинні перейти на місцевий бюджет. Але такі ідеї міністерства, на мою думку, є не надто продуктивними, оскільки не враховують можливості пацієнта на приїзд до віддаленого лікувального закладу, бо в нас не наскільки розвинута транспортна інфраструктура, щоб швидко і просто доїхати до лікарні. Навіть коли виникає гостра потреба доставити хворого в госпіталь, ми не можемо скористатися санітарною авіацією, а коли їхати в лікарню нашими дорогами, то можна і не доїхати взагалі, бо доріг у нас практично немає.

Корупція при закупівлі медикаментів одна з найбільших проблем української медицини. Мільярди гривень осідають у кишенях чиновників, причетних до тіньових схем закупівлі медикаментів, через що ціни на ліки зростають наскільки, що жоден бюджет не може забезпечити медикаментами лікарні у достатній кількості. Чи маєте ви свій рецепт подолання корупції в Україні та, зокрема, у медицині?

Ця проблема дійсно існує. У нашому місті було відкрите кримінальне провадження за продаж фальсифікованих лікарських засобів в онкодиспансери. Виявляється, була створена ціла система - лікар давав направлення, далі працювали дилери, які провозили ці препарати і далі за схемою. А при закупівлі лікарських засобів діяла своя специфічна система, коли одним дозволялось проходити тендери і конкурси, а іншим ні.

Щоб подолати це зло потрібно зробити дві речі: на місцевому рівні, якщо заклад охорони здоров’я дійсно потребує лікарських засобів, і їх сьогодні немає, і заклад це бачить, наприклад, в межах 20-30 лікарських засобів, то вони заявляють чітко про те, що не можуть обслуговувати пацієнтів, бо цих препаратів немає.

Заклад, що надає платні послуги, у такому разі на дверях вивішує прейскурант. І там він пише, що для надання цієї послуги необхідно придбати певні лікарські засоби.

Нема прейскуранту – кримінальна відповідальність за фактом шахрайства. Ті ж заклади, що не мають права на платні медичні послуги, повинні забезпечити пацієнтів ліками коштом держави.

Другу річ, яку необхідно зробити – унеможливити подвійну оплату ліків, коли спочатку кошти стягують з пацієнта, а потім - з держави, коли закупівлі проводять через систему Прозорро.

Для подолання корупції у сфері закупівель медикаментів ми повинні забезпечити їх прозору закупівлю. Крім того, варто перед закупівлею лікарських засобів обов’язково робити їх експертну оцінку: які безпосередні лікарські засоби можуть застосовуватись у випадках захворювань, який їх кошторис. І виходячи з цього, визначати чи є сенс робити закупівлі дороговартісних препаратів. На жаль, у нас немає лабораторій, що перевіряють лікарські засоби в Україні на предмет фальсифікації. Не здійснюється у нас і контроль якості ліків, що завозять через митницю, тому ми й не знаємо, які препарати нам дістаються.

Стосовно чиновників, які займаються закупівлею медикаментів, то я б зобов’язала їх декларувати свої статки, і щонайменше раз на рік проходити перевірку на поліграфі.

За офіційними даними Міністерства соціальної політики 3,2 мільйони українців перебуває у міграції. Як правило це найбільш освічені, працьовиті та фахові громадяни, які зараз розвивають економіки інших країн. Що на ваш погляд необхідно зробити на рівні держави та органів місцевого самоврядування для вирішення проблеми трудової міграції?

Я вважаю, що насамперед ми повинні зробити – підписати низку міждержавних угод. Тому що ті, хто вже мігрували – не претендують на повернення в Україну сьогодні. Але якщо ми створимо систему міждержавних угод, які визнають їхній трудовий стаж, врахують сплачені податки, ми будемо впевнені, що наші люди за кордоном будуть захищені, а отже є шанс, що вони через деякий час повернуться в Україну і будуть працювати за своїм фахом.

Другий момент, який для нас зараз важливий – це нострифікація дипломів. Хочемо ми цього, чи ні, міграція — природній процес пошуку місця для кращої реалізації своїх знань та умінь. Наші фахівці мігрують у Польщу, а 3 мільйони поляків мігрували в ще більш розвинуті країни. Утім, хотілося б щоб наші мігранти у Польщі не лише полуницю збирала, а працювали як дипломовані фахівці, здобули новий досвід, а згодом поверталися додому.

Держава має для їх повернення створювати високооплачувані робочі місця в Україні і не лише в промисловості, а й розвивати аграрний сектор з високим рівнем переробки продукції. Це дозволить вирощувати велику кількість сільськогосподарської продукції і повернути трохи населення до землі.

Згодом і наші мігранти можуть повернутись, маючи освіту і здобувши новий досвід. І такі приклади вже не поодинокі. Є певний відсоток тих, хто були нашими студентами в медичному університеті, працювали в Словенії і в Чехії, і повернулись назад завдяки тому, що почалася реформа і з’явилась можливість відкрити приватний кабінет в медичній установі, збільшити свій дохід. Вони повернулись, і це говорить про те, що для них є привабливі ідеї тут, в Україні, головне — їх підтримувати.

Війна на Донбасі та анексія Криму призвела і до внутрішньої міграції населення. У 2018 році офіс Уповноваженої Верховної Ради з прав людини нарахував 1,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Яким ви бачите вирішення проблеми переселенців в масштабах країни і, зокрема, на Вінничині?

Насамперед має бути єдина державна програма, що регулюватиме забезпечення їхнього статусу. Ця програма повинна включити три блоки: соціальний – вирішення житлового питання. Хоча зараз говорять, що є житлові програми місцеві, але я дивлюся, наприклад, на своїх колег з Донецького університету, які емігрували на Вінничину, вони вже п’ятий рік живуть в орендованих квартирах, тому я розумію, що ця програма не є дієвою.

Другий момент — створення рівних умов і можливостей. Сьогодні їхні можливості дещо обмежені. Я бачила таких людей: пробували себе реалізувати, не змогли, і повернулися. Це говорить про те, що ми десь програли: він приїхав з війни, спробував тут, і назад вернувся у війну, бо не знайшов себе на мирній території. І щоб вдруге така людина приїхала сюди, нам буде значно важче його переконати та налагодити контакт. Тому треба піднімати ще одне питання відносно таких осіб: підтримка не тільки на регіональному рівні (пошук житла, працевлаштування), але й формування своєрідної карти переміщеної особи. Ми будемо знати, що у нього четверо дітей, йому потрібно допомогти з працевлаштуванням, знайти для діток дитсадок, школу.

Крім того, треба допомагати нашим громадянам, які проживають і працюють на сході України, у прифронтових містах і селах. Я була у Луганському медичному університеті, який переїхав у Рубіжне, на неокуповану територію. Вони намагаються вижити в тих умовах, зберегти освітній потенціал. Тому й ми не повинні боятися стати переміщеними до них. Яким чином? Поїхати відчитати лекції, допомогти їм адаптуватися на новому місці.

Там усього 400 студентів, але вони теж варті того, щоб ми їх підтримали, отаким вахтовим методом. Чому це важливо? Деякі колеги кажуть, що їх треба закривати, вони не потрібні. Але я розумію, якщо ми сьогодні не підтримаємо цих людей, завтра ця територія стане пустою. А ставши пусткою, вона може стати ворожою, а цього допустити не можна.

Нещодавно одна із соціологічних груп оприлюднила рейтинги кандидатів у депутати у вінницьких мажоритарних округах, де вам відвели почесне третє місце. Як ви ставитесь до такої місцевої соціології і чи не є вона інструментом маніпуляції думкою виборців?

Це однозначно маніпуляція думкою виборців. Ми з цього приводу провели брифінг, на якому оприлюднили факт, що соціологічне опитування було завершене на 22 червня, хоча ще до 25 червня включно ЦВК реєструвало кандидатів та видавало посвідчення.

Дослідження провела компанія «АМА», яка не зареєстрована у Переліку юрсобі, що займаються соціологічними дослідженнями. Згідно Закону «Про вибори народних депутатів», є вимога, що вона має бути зареєстрована. Компанія також мала оприлюднити, на чиє замовлення проводилося опитування, яка вибірка, репрезентативність тощо.

Коли ми почали шукати, то знайшли, що під назвою «АМА Груп» в Україні зареєстрована лише одна компанія, яка займається роздрібною торгівлею ювелірних виробів. Є ще маркетингова компанія «АМА», яка знаходиться у США, членом цієї кампанії може стати будь-хто, заплативши 55 доларів. До соціології вона не має жодного відношення, тому й обговорювати результати цього опитування, а тим більше робити зайву рекламу, кандидату, якого ця «соціологічна група» поставила на перше місце, не бачу жодного сенсу. Тому й дивно, що результати цього «опитування», було оприлюднено на сайті Вінницької міської ради.

За який законопроект ви б взялися в першу чергу у разі обрання вінничанами Вас народним депутатом України?

У першу чергу — Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», бо не може країна сьогодні жити за законом минулого століття.

Ще один з невідкладних законопроектів маємо розробити стосовно статусу родин безвісти зниклих і військовополонених. Також треба докласти зусиль, щоб запрацював Закон "Про реабілітацію інвалідів України", щодо встановлення групи інвалідності учасникам антитерористичної операції. Це те, що ми повинні зробити найперше.

Інтерв’ю записав Андрій Васильченко

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Високі оцінки користувачів за Достоверность
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити

Коментарі

Оголошення
live comments feed...