Сьогодні минає 120 років від дня народження історика, правника, педагога Валентина Отамановського
Валентину Отамановському вінничани завдячують неперевершеними працями про історію рідного міста, а харків’яни пам’ятають його як педагога — завідуючого кафедрою латини медичного інституту. Проте широкому загалу мало відоме ім’я вченого, ерудита, який сенс свого життя бачив у служінні Україні. Працюючи з першоджерелами, зробив помітний внесок в українську історіографію. Його робота краєзнавця була всебічна та пробуджувала національну свідомість. Радянська ідеологія в таких особистостях бачила ворога. У Вінниці відроджувати ім’я невтомного дослідника Поділля почали у перші роки незалежності держави. Краєзнавці зв’язалися з архівами Києва, Москви, Санкт-Петербурга, відшукали могилу вченого на одному з цвинтарів Харкова. Тепер вона доглянута.
У 14 років заробляв лекціями
Працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею впевнені, що такого потужного краєзнавця ні до нього, ні після в області не було. Вони називають його земляком та заради справедливості завважують, що він родом з Черкащини: народився 14 лютого 1893 року в селі Яблунівці Смілянської волості в родині рахівника цукроварні. В сім’ї було 7 дітей. У пошуках заробітку батько з родиною переїхав до Києва, де разом зі старшими синами працював на різних роботах, а двох менших віддав на навчання до гімназії.
Завідуюча відділом новітньої історії обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко розповідає, що в 14 років Валентин заробляв на прожиття лекціями з історії країни, а в 16 років матеріально допомагав родині. Це не завадило йому із золотою медаллю закінчити 5-ту Київську гімназію в 1912 році та вступити до Київського університету Св. Володимира на правах «десятипроцентника», тобто звільненого від оплати за навчання як медаліст-незаможник. Також він навчався у політехнічному інституті.
У матеріалі «Моє каяття», яке краєзнавці взяли із слідчого фонду архіву КДБ, Валентин Отамановський про свій світогляд у молоді роки писав: «За студентських часів, перед Лютневою революцією, в мене склався самостійницький, націоналістичний світогляд, суть якого в скороченні така: тільки національна держава забезпечує повні національні права поневоленій нації; класова боротьба є справа внутрішня і перед лицем національного ворога не повинно бути класів і партій; поразка Росії від німців та революція внаслідок цього мусять призвести до розвалу тюрми народів та повстання У.Н.Р.»
Разом з Міхновським він створює військову організацію імені Полуботка. Будучи студентом, входить до складу Центральної Ради від партії соціалістів-самостійників. Знаходить час для перекладу творів Даніеля Дефо та оповідань Гі де Мопассана. Принагідно зауважимо, що у видавництві «Вернигора» Отамановський співпрацював від дня його створення у 1916-му і, як сам зазначав, воно ставило «своїм завданням ширити погляд, що українська культура мусить орієнтуватися на Західну Європу, а не на Росію». У січні 1918 року, як згадує у своїх спогадах сотник Оверко Гончаренко, Отамановський (тоді він підписувався Атамановський. — Авт.) разом зі студентською молоддю під Крутами захищав Україну від військ Муравйова.
Талановитого студента у 1918 році посилають на стажування до Віденського університету. Навчання він поєднує з працею: як представник видавництва «Вернигора» в австрійській столиці відповідає за випуск шкільних підручників, карт, зошитів тощо для українських освітніх закладів. Здобувши спеціальність з історії права, починає працювати над дисертацією з історії магдебурзького права в Україні. Але доля склалась так, що захист її відбувся лише через чверть століття.
