Довічники: Бригадир банди «Савлохи» попросив на суді розстрілу

У 1997 році Київський суд за два вбивства призначив Перетягіну вищу міру покарання. Поки чекав виконання вироку, в Україні замінили її на довічне ув’язнення. Після київської тюрми на Лук’янівці, у 2001 році Перетягіна перевели у Вінницю. Нині він у в’язниці на Островського. Там журналіст RIA зміг з ним поговорити. 

- Я сам попросив на суді «вишку», - каже ув’язнений. – Розумів, що мама  з сестрою не зможуть мене утримувати на пенсійні копійки. Сестра на той час тільки закінчила курси перукарів, не мала постійної роботи. Дуже провинився перед ними, за це найбільше мучила совість. Якби мене поставили до стінки, всім було б легше. Скажу чесно, я не боявся цього. Але доля повернулася по-іншому.

«Стрілки» набивали по два-три рази на день

У бурхливі 90-і в Києві «гриміло» злочинне угрупування братів Савлохів – відомих осетинських борців, які на той час наводили жах у Києві. Одну з бандитських бригад  два роки очолював Перетягін. У бригаді було 52 спортсмени, переважно борці, боксери, кікбоксери…

- Із братами Савлоховими мене звів спорт, - каже Перетягін. – Я змалку займався вільною боротьбою. У 17 років став чемпіоном України серед юніорів і отримав звання кандидата в майстри спорту. У Савлохових у манежі Суворовського училища був спортзал. Там я й зійшовся з ними.

Бригада Перетягіна промишляла рекетом, «вибиванням» грошей у боржників, викраденням автомобілів. Дисципліну бригадир тримав з допомогою кулака. 

- У мене розмова була коротка, - каже засуджений. – Коли щось не так, одразу хапався за пістолет. У кращому випадку бив кулаком в зуби. Я мав різкий характер. У своєму районі допомагав усім, хто до мене звертався. За допомогу грошей не брав. Поступав, як Робін Гуд: забирав у багатих і віддавав бідним. Тепер усвідомив, що навіть це робив неправильно.

Не зміг убити знайомих

- З бригади пішов тому, що доручили «вивезти в ліс» знайомих хлопців, - розповідає Перетягін. –  Їх би там не вбили, але могли покалічити на все життя. Я знав їхніх батьків, тому не міг підняти руку на знайомих або віддати їх на розправу. Рішення піти з бригади прийняв так само раптово і різко, як робив це завжди. Так просто з бригади не відпускали. Знав, що до мене навідаються на «розборки». Вдома підготувався до зустрічі «гостей». Напоготові лежали два пістолети з повними обоймами набоїв, по кутках кімнати розставив ножі. Словом, зробив все по науці, як роблять спецназівці. Я ж в армії служив у спецназі, добре запам’ятав, як нас вчили самообороні. 

«Гостей» колишній бригадир не дочекався ні в перший вечір, ні в наступні дні. 

- Всі добре знали мій крутий норов, - каже Адольф. – Знали, що я так просто не здамся. Когось би все одно прикінчив. А кому не хочеться жити? Втім, загримів за грати я не за рекет.

Пішов від жінки, бо зрадила

Перетягін пішов від своєї дружини, залишивши її з півторарічною дочкою на руках.

- Вона мені зрадила, - каже чоловік. – Перший раз я простив, а другий не зумів, бо зрозумів, що це буде без кінця. Знав, з ким це зробила. Хотів убити конкурента, але стримався, бо знав того хлопця. Він проживав недалеко від нас. Ненависть і злість, які кипіли в грудях, став заливати алкоголем. До того я взагалі не пив, бо ж спортом займався. 

Втратив усе

Засуджений Перетягін згадав і про свій бізнес, і про гроші, але більше всього він говорив про свою доньку

- У мене була робота, мав приватний цех з виготовлення меблів. Непогано заробляв. Ми з колишньою шість років чекали дитину. Коли Марта, моя донька, з’явилася на світ, то стала для мене всім. Це було таке щастя, що словами не передати. Не повірите, але це правда, дитина у свої півтора рочки  упізнавала, коли саме я під’їжджав машиною. У нас квартира була на першому поверсі. Я ще тільки паркувався, а вона вже повзла до вікна  і виставляла свої рученята.

Перетягін розповідає, що все раптом полетіло шкереберть. 

- Я так запив! Літру влити в себе не складало проблем. Здоровий був. Бувало, щоб не морочитися, двері в квартиру ключем не відчиняв, а просто вибивав їх і заходив,- каже Адольф. - Робив так навіть тоді, коли приходив до мами. Вона весь час плакала. Через мене на серці в неї багато ран. Тепер розумієте, чому я попросив у суддів «вишку»...

Вбили одинокого чоловіка

21 березня 1996 року Перетягін у Києві разом з «подільником» і своєю цивільною дружиною навідалися в гості до одинокого чоловіка, коли вже були підігріті спиртним. Він каже, що зайшли втрьох просто перекантуватися деякий час. Потім заговорив про інше. Мовляв, його «подільнику» потрібні були документи на квартиру самотнього чоловіка. 

- Я вдарив хазяїна тільки один раз, - розповідає засуджений. – За що? Бо він загравав до моєї дівчини. А дружок вгатив господаря по голові сантехнічним ключем. На балкон тягнув його ще живого, той хрипів, але дихав. Я не захотів більше там залишатися і пішов геть.

Наступного дня напарник вже сам навідався в квартиру. Застав хазяїна мертвим. 

- Напарник все забрав з квартири, - каже Перетягін. – Килими, холодильник, телевізор, навіть посуд, виделки й ложки. Стало неспокійно на душі. З’явилася тривога. Навіть думав, чи не піти зізнатися у скоєному.

Довічник каже, що бачив про цей випадок навіть по телевізору.

- Одного разу я дивився по телевізору програму «Чорний квадрат», - розповідає Перетягін. – Її вів Стогній, він тоді був ще старшим лейтенантом. Дивлюся, показують ту саму квартиру. Стогній тоді сказав, що підозрюваних у вбивстві вже затримали і вони дають свідчення. А ще те, що міліція вийшла на слід їхніх спільників. Кожен день з тривогою чекав, що за мною прийдуть. Але час минав, а ніхто не приходив. Зрозумів, що мєнти заставили зізнатися у вбивстві когось іншого.

«Клянуся, ніж в горло не я всадив»

Взяли Перетягіна  невдовзі після вбивства одинокого чоловіка - 11 травня того ж 1996-го. Каже, що  відсипався після «запойної» ночі у квартирі цивільної дружини. 

- Прокинувся о дванадцятій дня. Коли йшов у туалет, побачив через відчинені двері у сусідній кімнаті на ліжку лежить мати дружини. Звернув увагу на пляму крові. Підійшов ближче, а в неї з рота стирчить рукоятка ножа, - розповідає засуджений. – Я акуратно двома пальцями витягнув його, поклав поруч і пішов далі спати.  Перетягін клянеться, що не вбивав жінку. Каже, якби це була справа його рук, принаймні втік би з дому. В той час вдома була молодша сестра його цивільної дружини. Вона й дала на суді свідчення, що це зробив саме він. Свою вину засуджений визнає тільки по першому епізоду – убивстві одинокого чоловіка.

Дочці сказали, що батько помер

Мати Адольфа не пропустила жодного побачення з сином у тюрмі. «Довічникам» дозволяється чотири побачення в рік. Тривалість кожного з них – чотири години. Раніше на це відводили 20 хвилин щомісяця. Мати Адольфа, їй нині 73 роки, щоразу бувала у сина. Старша сестра, на жаль, вже ніколи не побачить брата, вона померла у грудні минулого року. А дочці колишня дружина сказала, що батько помер.

- Коли писав до матері, я малював метелики і квіточки для Марти, просив показати їх дочці, - розповідає Адольф. – Колишня дружина з донькою навідуються до мами, яка проживає з молодшою сестрою. Дружина заборонила мені писати їм з донькою. Одного разу моя мати тихенько показала для доньки мої малюнки. Та одразу запитала, як це папа може малювати, якщо він помер. Тоді мама сказала їй правду. Після того два рази брала з собою на побачення зі мною. Перший раз у шість років, було це ще в Києві, другий раз приїжджала у Вінницю.

Їли крихти хліба по черзі

У «довічників» щодня годинна прогулянка. На харчування Адольф не скаржиться. 

- Коли мене перевели у Вінницю, важив 88 кілограмів, а зараз, соромно сказати, маю вже 126 кілограм, - каже він. - Думаю, дехто із старих людей не харчується так, як ми – і м'ясо, і риба, і консерви, і оселедці,  дають  кашу, картоплю, перші страви. Самі дещо готуємо. У 90-х було гірше. Тоді ми з сусідом не ділили хліб доти, доки не підстеляли газету. Потім крихти з’їдали по черзі: один день я, другий – він. Передачі на той час взагалі були заборонені. Десь через два роки нам передали шматочок сала, то ми хвилин 15 тільки те робили, що розглядали його. Потім нюхали по черзі і нарешті  спробували по малесенькій частинці, щоб на потім залишилося.  Ув’язнений зізнається, якби його не посадили за грати, погано закінчив би. Каже, або вбили б, або спився б.

Перетягін ще змалку хотів стати військовим. Він навіть зібрав документи для вступу в Суворовське училище. Саме в той час посварився з мамою і чи не вперше проявив свій різкий характер – порвав документи на шматки і категорично відмовився стати суворовцем. Це був перший, але далеко не останній прояв крутого характеру. Перетягін каже, що залишки того норову ще сидять в ньому дотепер, але в них уже нема ні краплі агресії. 

- Всевишній все це бачить, - каже засуджений. – Тому я ще тут, за гратами. Вірю, що з божою поміччю вийду звідси обов’язково. Це станеться тоді, коли відчую, що решту життя зможу прожити за божими заповідями.

Хоче попросити помилування

- Раніше я категорично відмовлявся писати прохання про перегляд справи, хоча мама не раз просила це зробити, - каже засуджений. –  Але я залишався на своєму. Тепер про перегляд вже не йдеться, минуло багато часу. Після 20 років відсидки нам дозволяється просити помилування. Обов’язково напишу. Бо бачу смисл життя. Я тепер живу з Богом в серці. Прийняв віру п’ятидесятників. А вона дозволяє мати тільки одну дружину. Якби моя колишня погодилася, повернувся б до них. У неї був другий чоловік, але він помер. Вона залишилася удвох з донькою. Не раз уявляю, як відновив би роботу цеху. Я тут навчився лозоплетінню, у камері робимо з напарником сувенірні кораблі з дерева. Уже сім років, як цим займаюся. Так час швидше минає. Найбільше хочеться допомогти дочці стати на ноги, знайти себе в цьому житті.

Савлохова особисто вітав Кучма, а визволяти з міліції приїжджав Кікабідзе

Осетинець Борис Савлохов на початку 90-х був лідером одного з найбільших кримінальних угрупувань в Києві. Основу складали спортсмени і фізично здорові хлопці переважно з осетинської діаспори. Вони контролювали ринки, готелі, займалися рекетом, викрадали автомобілі, вперше взяли під контроль шоу-бізнес. Савлоха провів перший у Києві конкурс «Міс стриптиз», брав участь в організації  конкурсу «Українська красуня-95».

Залагоджувати конфлікти з правоохоронцями не раз вдавалося, завдяки  спортивному авторитету – Савлохов  був чемпіоном колишнього Союзу серед юніорів та бронзовим призером серед дорослих у змаганнях з вільної боротьби, перемагав на інших престижних турнірах, в тому числі міжнародних. Тренував збірну України з вільної боротьби, виховав двох неодноразових чемпіони світу, Європи та Олімпійських ігор - Ельбруса Тедеєва та Лері Хабелова. Займався бізнесом, створив приблизно 50 приватних підприємств. Наприкінці грудня 1995-го Савлохов брав участь у зустрічі відомих спортсменів з президентом Кучмою. У 1997 році Кучма особисто привітав Савлохова з присвоєнням йому звання «Меценат року».

П’ять разів на життя Савлохова вчиняли замах. 5 листопада 1995 року його затримали у центрі Києва під час «стрілки» біля Будинку кіно. Визволяти  авторитета з міліції приїхали Вахтанг Кікабідзе та Ані Веске. У березні 2000-го з автомата розстріляли брата Савлохова – Теймураза. У червні того ж року Бориса Савлохова засудили на сім років позбавлення волі. 26 березня 2004 року він помер в тюрмі у Сокирянах Чернівецької області. Лікарі кажуть, що від серцевого нападу. Було йому тоді 52 роки. Ще один брат Руслан Савлохов проживає в Києві, тренує борців. 

RIA  розпочинає серію публікацій про довічно засуджених. Понад 400 з них утримується у згаданій в’язниці. Про що думають, знаючи, що тюремна камера – їх дім до кінця життя? Що змінилося у їхній свідомості за час перебування у в’язниці? За що отримали таке жорстоке покарання і чи розкаюються у скоєному? З якими мріями і бажаннями зустрічають і проводжають дні за гратами?