ДО ВИПРОБУВАНЬ В АТО 22-РІЧНА КАЛИНІВЧАНКА БУЛА ГОТОВА МОРАЛЬНО

Не кожен чоловік спромігся на крок, який зробила Тетяна у свої неповні двадцять два роки, добровольцем відправившись на війну. Про набір у військо Таня прочитала оголошення на дверях Калинівської районної лікарні і виявилась єдиним добровольцем, хто попросився на війну. Хоча про свій вчинок говорить стримано:"Це моя робота і ніхто крім мене її не виконає".

З серпня минулого року вона мало не щодня разом з колективом госпіталя рятує життя українських солдатів. Відколи триває війна Таня Дика встигла стати медіа-зірочкою. У серпні минулого року, коли вона разом з іншими медиками з 59 військового госпіталя присягала народові України, за нею, ще зовсім дитиною з двома біленькими кісками, полювали ледь не усі журналісти, присутні на заході. А потім її фото з'явилися на перших сторінках газет та в інформаційних агенствах.

У листопаді історія Тетяни вразила кореспондентів журналу "Новое время" і вона разом з дев'ятьма іншими добровольцями потрапила на сторінки часопису. Напередодні 8 березня указом Президента України її було нагороджено медаллю "За військову службу Україні". Зараз Таня приїхала на Вінниччину у відрядження, і ми не могли не використати цей привід для спілкування, першого після отримання нагороди.

– Ми здогадувались, що когось будуть нагороджувати, декого з дівчат навіть у Київ визвали, – розповідає Тетяна. – Я про нагороду навіть не думала. На восьме березня мені уже почали надходити вітання з Калинівки, раніше ніж я взнала про нагороду. Це, звичайно, приємно, але, повірте, на війні є приємніші моменти. Коли наші пацієнти через деякий час після лікування повертаються в госпіталь підлікувати зуби, чи з якоїсь іншої причини, і ти бачиш їх в строю, отоді справді приємно - за свою роботу, за колег. Буває ти тих хлопців не впізнаєш чи не пам'ятаєш, а вони дякують, що їх поставили на ноги.

За весь час у цьому госпіталі не було жодного двохсотого, тут усіх врятували, не помер жоден пацієнт. Колись навіть доводилось читати, що у бійців АТО є такий забобон, аби потрапити у 59 госпіталь, бо там рятують усіх.

– Особливо гаряче у нас було в кінці серпня минулого року, – розповідає Тетяна. – Тоді везли поранених бійців з Луганського аеропорту, поранених було дуже багато. Ми не виходили з операційної дві з половиною доби. Я й досі не знаю де у нас бралися сили, як нам не хотілося спати, як нас не "вимикало". У нас було одне завдання -врятувати хлопців. Заради них варто було терпіти все. Перше, що вони запитують, коли повернуться до своїх пацанів. У них стільки було оптимізму. Навіть без ампутованих кінцівок вони вірили у краще, сподівалися на повернення до активного життя.

Своїм янголом-охоронцем Таню Дику називає її земляк, мешканець села Нападівки, боєць 95-ї аеромобільної бригади Едуард Ковальчук. В жовтні минулого року його було важко поранено між 31 та 32 блокпостами, у хлопця були прострелені обидві легені, пошкоджені ребра і правиця. " З того світу мене витягнули у госпіталі у Сватово, а Таня підтримувала мене фізично і морально, доглядала за мною, заставляла їсти, не давала розкисати", - розповідає воїн, а на знак шани і вдячності тримає фотографію Тані у себе на планшеті.

До війни Тетяна Дика працювала у Калинівській лікарні у відділенні переливання крові, куди прийшла після закінчення Вінницького медичного коледжа, а в госпіталі довелося перекваліфіковуватися і зараз вона анестезистка.

– Ще перед відправкою в АТО нас готували до найгіршого, – каже Тетяна, – нам ніхто не розповідав про райдуги і рожевих слоників. Нам відразу говорили, що буде кров, каліцтва, важкопоранені. Психологічно ми були готові до особливих умов роботи, то ж концентрувалися виключно на тому, що треба рятувати поранених. Якби ми реагували на кожне складне поранення, то ми просто не могли б працювати, моральних сил на то не вистачило б.

Терпіти, не здаватися, мобілізовувати сили Тетяні допомагало її спортивне минуле. Вона кілька років була капітаном волейбольної команди, і знає як налаштовуватись на серйозні поєдинки. А тут мало не щодня треба налаштовуватись на поєдинок за чиєсь життя.

– Я мало не щодня згадую нашого тренера Ларису Романівну Дуніну, – зізнається Таня. – Таку загартованість і витримку до всього дала вона. Це вона привчила, що у будь-якій ситуації ми маємо виконати поставлене завдання. Хоч кров'ю плюймося, хоч непритомніймо, а результат має бути. Може, мені і в армії було б важче, якби не Лариса Романівна з її таким конкретним характером. Після неї мені армія, як рай, нічого складного.

Тетяна Дика зізнається, що у професійному плані за ці місяці значно виросла.

– У нас працюють найкращі спеціалісти, в яких багато чому вчишся, стараєшся, щоб їх не підвести, – каже медсестра. – Під час однієї з операцій в операційну заходить головний анестезіолог міністерства оборони, просить рукавички і усю операцію асистує, допомагає. Зразу видно, що людина не по блату отримала свою посаду, і на війну приїхав, щоб бути корисним. Там працюють справжні професіонали, як от наш начальник госпіталя Юрій Подолян, або наші калинівчани Ігор Юрійович Качур, Олександр Казимирович Штельмах, Оля Москалюк. Це наша медична фронтова сім'я.

Незрозуміло коли АТО закінчиться, але Тетяна Дика все частіше задумується над тим, щоб залишитись в армії. Їй тут цікаво, тут вона бачить, що її вміння затребувані, що тут вона приносить користь.У її розмові навіть уже фрази проскакують – "у нас, військових..."