Шість бійців врятував Владислав зі Жмеринки, але залишився без руки

22-річний солдат-контрактник 95-ї аеромобільної бригади Владислав Кузнєцов, витягнувши кинуту терористами в БТР гранату, врятував шістьох своїх побратимів, але втратив кисть руки.

Жмеринчанин не зламався, а небайдужі допомогли йому зібрати кошти на сучасний протез. Тепер Владислав повернувся до військової частини, хоче знову їхати на передову та мріє про родину….

- Владиславе, ви колись працювали електромонтером. Але вирішили, що хочете бути військовим. Чому?

- Ще після закінчення училища відчував, що мені подобається армія, зброя, дисципліна, військова техніка, елітні війська. До армії 4 роки я грав у страйкбол, цікавився військовою справою . У мене родичі були пов'язані з армією - тато брав участь у Карабахському конфлікті і 2-й чеченській війні, дядько - десантник. Тому коли я підписував контракт, вже знав, що мене чекає….

- За яких обставин втратили кисть руки?

- 19 липня біля Лисичанська ми здійснювали розвідку боєм. Зав'язався важкий бій з терористами. Мене контузило. Отямився вже під БТРом. Із труднощами піднявся, руки і ноги цілі. Ледве члени екіпажу заскочили в бічний люк бронетранспортера, як слідом за останнім бійцем залетіла граната і впала на сидіння прямо біля моїх ніг. Зрозумів, що вона зараз вибухне, адже чеки на ній немає! БТР став би братською могилою.… Тут же схопив її і викинув. І вже в наступну секунду пролунав вибух. Мені відірвало частину правої кисті разом з пальцями. Осколки буквально зрешетили мене. Чекаючи підкріплення, ми відстрілювалися. Всі були поранені. Незабаром прибув наш комбат й дав наказ евакуювати нас у госпіталь.

- Люди збирали кошти вам на протез. Де вам його робили?

- У Києві. У мене три протези - косметичний, механічний і біонічний. Косметичний мені виготовили за державні кошти, а інші - за кошти небайдужих людей та завдяки програмі української діаспори в Канаді. Мені і ще чотирьом учасникам пробного проекту по протезуванню в Україні привезли та виготовили механічний та біонічний протези.

- Розкажіть, чому вирішили йти далі служити та як на це відреагували ваші рідні й командування?

- Себе в цивільному середовищі зовсім не уявляю. Коли я знаходився в госпіталі, вдома, мені було дуже цікаво, як там мої хлопці, що в них відбувається. Рідні здивувались, але, вислухавши всі мої доводи, чинили опір не так довго. Командири теж були шоковані. В майбутньому дуже хочу бути офіцером.

- Чи не звертались до вас хлопці зі схожими травмами, які потребували психологічної підтримки? Що можете таким порадити?

- Я зрозумів, що у порівнянні з іншими важкопораненими ще легко відбувся. Мене дуже підтримували волонтери в усіх госпіталях. Порадити можу одне: ви маєте якнайшвидше зрозуміли, що є люди, яким ви небайдужі і заради них варто продовжувати жити далі.

- Ви молодий мужній та гарний хлопець. Чи маєте дівчину?

- До армії, коли я мав дві руки, нічого довгого та серйозного із дівчатами не виходило.  А зараз, без руки, тим більше…. Я вже й звик до такого стану речей.