Як і за скільки Вінниця позбудеться минулих «символів епохи»

Перша постмайданівська спроба перейменувати вінницьку вулицю компартійного діяча Іванова на честь героя Небесної сотні Максима Шимка, який там мешкав, обернулася скандалом. Тамтешні жителі рік тому патріотичну ідею, підтриману міською владою, провалили. Передусім, через небажання морочитися з неминучим переоформленням документів. Сьогодні ж місця для «вольниці» не залишилось. Вже місяць, як набув чинності "декомунізаційний" закон, і його доведеться виконувати.

Якщо громади до 21 листопада не впораються зі зміною комуністичних топонімів самостійно, відповідні рішення прийматимуть голови місцевих рад, а у випадку з населеними пунктами – облдержадміністрації. Український інститут національної пам’яті попередньо визначив, що громади 871 населеного пункту мають визначити нові чи повернути історичні назви, з них 24 – на Вінниччині. З топонімами всередині населених пунктів місцеві ради мають визначитися самі.

КОГО "ПІДВЕДУТЬ" ПІД ДЕКОМУНІЗАЦІЮ?

Заступник вінницького міського голови – голова робочої групи з питань заборони використання комуністичної та націонал-соціалістичної (нацистської) символіки на території міста Вінниці Андрій Рева каже, що в обласному центрі доведеться змінювати близько 40 топонімів.

– Оце й усе? Он, у двадцятивосьмитисячному Хмільнику нарахували 58 «комуністичних» вулиць і провулків.

– Бачите, у нас перша хвиля декомунізації пройшла ще на початку 90-х і плавно тривала після того. На моїй пам’яті як депутата міськради ми міняли назву вулиці Чекістів на Чорновола, колишня вулиця Леніна давно зветься Соборною. Хоча, перейменовувати ще є що.

Я живу в мікрорайоні Тяжилів. Там є вулиця Чубаря, який був головою українського уряду у 1932-33 роках. Є рішення ВСУ, де Чубар названий одним з шести організаторів голодомору в Україні. І хоча справу закрито у зв’язку зі смертю особи, беззаперечно, назву цієї вулиці треба було ще років з двадцять тому поміняти.

Хоча маємо до цього питання дуже обережно, акуратно підходити, щоб укотре не наламати дров. Я розумію, якщо ми мінятимемо назву вулиці Володарського, або Свердлова чи Козицького. А ще був у нас такий діяч Едельштейн – перший, хто у Вінниці воював проти місцевого самоврядування. Саме він наполіг, щоб гласних Вінницької міської думи віддали під суд, бо вважав їх контрреволюціонерами. Їх виправдали, але сам факт замаху на місцеве самоврядування не дає права зберігати в місті вулицю його імені.

Тут у мене як у людини й громадянина ніяких сумнівів не виникає. А от як бути, наприклад, з народним улюбленцем – бойовим генералом Стахурським? Він був першим секретарем обкому партії після війни. Власне, тоді специфіка управління була така, що обком був реальною обласною владою.

Про те, як працював Стахурський, у Вінниці залишилась величезна кількість легенд. Він змушував чиновників бути ближчими до людей і розуміти їхні проблеми. Скажімо, біля заводу тракторних агрегатів була величезна калюжа. Люди переходили її по цеглинках. Коли Стахурський під’їхав і побачив це неподобство, то викликав через охоронця директора і змусив останнього занести себе на підприємство на плечах. Наступного дня калюжі вже не було. Або, коли в магазині не було пакувального паперу, попросив зважити собі різних круп у капелюха. Потім викликав заввідділу торгівлі й змусив цього "вождя", як Попелюшку, перебирати цю суміш у себе в кабінеті.

Але зараз, відповідно до норм закону, ми зобов’язані вулицю його імені перейменувати.

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Бажання незалежної України позбутися спадщини тоталітаризму і комуністичної пропаганди, яка "засіла" в топонімах, цілком зрозуміле. Занадто дорого коштували людям, що живуть на цій землі, соціально-економічні експерименти більшовиків. Вінницький історик професор Анатолій Подолинний у своїй статті "Перейменування як складова частина ідеологічної політики держави в минулому і тепер" цілком слушно пише: "На жаль, ця проблема не є для нас, нинішніх, лише цікавим явищем з минулого – вона залишається злободенною, бо Україна ще й досі не відбулася як повнозначне незалежне державне утворення. Загроза втрати цієї незалежності цілком реальна".

Власне, початок пропагандистським перейменуванням населених пунктів комуністична влада поклала ще у 20-х роках ХХ століття. Тоді ж іменами революційних діячів почали називати і нові селища.

"Нову владу дратували назви, які вказували на кріпосницьке минуле народу, його злиденність, ті, які ховали в собі імена місцевого панства – власників численних містечок, сіл і хуторів. Її, владу, в цьому випадку можна зрозуміти: те, що вражає гідність народу, не має права на існування. Якби не та простота перейменувань, що межує з примітивністю: Ленінки і Ленінські (Теплицький, Жмеринський, Мурованокуриловецький райони), Чапаєві і Чапаєвки (Бершадський, Жмеринський, Погребищенський, Шаргородський райони), Радянські (Крижопільський, Літинський, Ямпільський райони), кілька сіл, пов'язаних з іменем уже згадуваного Жданова та інші", – зазначає історик.

Колишня влада намагалася закріпити в назвах населених пунктів СВОЮ історію. Так на Вінниччині з’явилися села Пролетар, Комунарівка, Тельмана, Марксове, Калініне і Комсомольське, три Червоних, Червона Зірка і навіть Червона Трибунівка.

Утім, позбуваючись комуністичного минулого, схоже, не обійдемося без "проколів". Принаймні, до декомунізаційних списків Український інститут національної пам’яті вніс Ворошилівку Тиврівського району. Автор не має жодних симпатій до Климента Єфремовича. Але вінницька Ворошилівка до бравого кавалериста жодного стосунку не має!

Як населений пункт з такою назвою вона вперше згадується у письмових джерелах, датованих 1552 роком. Про це, зокрема, пише історик і письменник Антоній Ролле ("Побожье в XVII–XVIII вв.: к истории польского землевладения в Брацлавщине", Киевская старина, 1890 р, № 9, ст. 456–476; № 11, - ст. 303–316; № 12, - ст. 412–433). Зокрема, там ідеться про поділ сіл і містечок на Тиврівщині між польськими та українськими панами, в якому вказано, що родині Семашків дісталися села Ворошилівка, Маянів, Шершні та Іванківці. А назва села, за переказами, походить від прізвищ козаків Вороша і Шила, які зі своїми загонами оберігали ці місцини від нападів татар і турків.

Сподіваємось, історичну назву в села через співзвучність з прізвищем одіозного компартійця не відберуть. Це ж-бо з таких міркувань більшовики "перехрестили" Махнівку, що у Козятинському районі, на Комсомольське.

МІЛЬЙОНИ НА ІДЕОЛОГІЮ

Окрім усього, декомунізація потребує коштів і викликає побоювання в людей, які знають, чого вартує будь-яке переоформлення документів.

– Нехай на мене не ображаються ініціатори цього закону, але якщо спитати жителів наших територіальних громад, то перейменування вулиць їх цікавить явно не в першу чергу. А якщо говорити про сам процес, то їх найбільше хвилює, скільки це їм коштуватиме. Адже перейменування так чи інакше пов’язане з витратами на виконання вимог закону.

Наприклад, одна адресна табличка на будинку, або як її називають, аншлаг, – це близько 500 гривень (якщо з підсвічуванням, то мінімум 1670 грн, – авт.). Ми підрахували, що на всі оргзаходи з перейменування вулиць у Вінниці нам знадобиться від 500 тис. до мільйона гривень, – на нові дороговкази, мапи, атласи, вивіски. Знайти гроші на перейменування – клопіт самих громад, адже реалізація закону має відбуватися коштом держави через повноваження, делеговані місцевим радам.

І якщо аншлаги на багатоповерхівки зазвичай купує місто, то за чий кошт їх мають поміняти у приватному секторі – питання відкрите. Думаю, якщо рішення приймає рада і перейменування не було ініціативою городян, то за аншлаги у приватному секторі люди платити не повинні, – підсумовує Андрій Рева.

Скільки ж коштуватиме зміна усіх потрібних назв у області, схоже, не рахував ще ніхто. У вітчизняних ЗМІ з посиланням на експертів називають цифру від одного до півтора мільярда гривень, в які обійдеться декомунізація усієї країни.

І бюрократичний аспект: зауважимо, закон передбачає, що державна реєстрація документів з новими адресами повинна відбуватися безкоштовно. Більшість побоювань стосується того, що зміна топонімів ускладнить юридичні правочини з майном, нерухомістю тощо. Утім, правники заспокоюють, що, наприклад, при угоді купівлі-продажу будинку чи квартири буде достатньо витягу з рішення сесії міськради про зміну назви вулиці, який треба буде докласти до своїх документів. А нотаріус оформить для покупця документи вже з актуальною адресою.

ЦІНА ПИТАННЯ

Закон, звісно, виконувати доведеться, але є місцеві особливості. Всі 24 населені пункти Вінниччини, назву яких треба змінити, – це села, здебільшого невеличкі. Лише у чотирьох кількість населення перевищує тисячу осіб, десь із десять – з населенням від 300 до 400 людей. Але є ціла низка сіл, які, на думку автора, власне, й існують хіба що як топоніми. Скажімо, в с.Червона Трибунівка Калинівського району за даними перепису 2001 року мешкало 197 осіб, у Петровському Шаргородського – 83. А в селах Пролетар Хмільницького району тоді мешкало 39 людей, Червоній Зірці Липовецького – 25, у Тельмановому – взагалі 12! По 27 осіб за даними перепису чотирнадцятирічної давності – в Ленінці Теплицького та Ленінській Слободі Мурованокуриловецького районів.

З огляду на специфіку демографічних процесів в Україні та грядуще об’єднання громад, – чи вартує шкірка вичинки? Чи, може, варто від механістичного підходу при виконанні закону відмовитися?

ЯК ЧОВЕН НАРЕЧЕШ, АБО "ДІВЧИНКА НА ШАРУ"

Декомунізаційний закон забороняє використання "тоталітарних" назв повсюдно. Отож, тепер і пиво "Чапай" в Україні не з’явиться, і кремові від облисіння "Котовський" на ринку не "розкрутитись"? Що ж стосується комуністичних топонімів, усі вони зміняться.

– Це, між іншим, друге за значущістю питання для людей. Їх цікавить, а як ви назвете нашу вулицю, як будемо обирати цю назву? – каже вінницький урядник Андрій Рева.

– І як же будете перейменовувати?

– У місті створена робоча група з питань заборони використання комуністичної та націонал-соціалістичної (нацистської) символіки на території міста Вінниці. До її складу увійшли 15 чоловік. Це переважно громадські діячі, незаангажовані люди, які мають відношення до історії, як наукової дисципліни, і краєзнавчої роботи. Сподіваюся, що ми в режимі вільної дискусії і нормальної організації роботи зможемо вирішити весь комплекс проблем, який перед нами поставив цей закон.

– Вінницький краєзнавець і письменник Олександр Дмитрук розробив рекомендації стосовно нових топонімів. Принаймні, він пропонує близько 80 імен значущих для краю діячів з історичним обгрунтуванням. Вам уже надходять такі пропозиції?

– Днями ми проведемо перше засідання робочої групи, напрацюємо свій регламент, а згодом затвердимо перелік вулиць до перейменування. Розглядатимемо усі пропозиції. Якщо перейменовуватимемо, наприклад, вулицю Свердлова, то повинні провести громадські слухання з її мешканцями і визначитися, як її назвемо. Свого часу була ініціатива назвати її на честь Петра Могили, але люди не погодилися через неприємні асоціації зі значенням прізвища. А займатися просвітницькою роботою тоді ніхто не захотів.

І взагалі, має спрацювати історична справедливість. Ось у Вінниці є вулиці Грушевського і Винниченка, а Петлюри – ні. Хоча саме він у Вінниці був, коли тут майже місяць розташовувався уряд УНР, тут він підписував військовий союз проти більшовиків із поляками. Але його ім’я затаврували в історії, заплямували, а суспільна свідомість його так і не реабілітувала.

Я вважаю, що при перейменуванні міських вулиць їм або треба повертати милозвучні, політично нейтральні історичні назви, або називати на честь діячів, які справді пов’язані з населеним пунктом. Коли такий зв’язок є, це й викликає відчуття спорідненості, прийняття і гордості.

– А як щодо імен героїв новітньої історії? Чи події мають "відстоятись", щоб не сталося, як з вінницьким пам’ятником Помаранчевій революції (дівчинка на апельсині), котрий тепер городяни звуть не інакше, ніж "дівчинка на шару"?..

– Запобіжник у вигляді громадських слухань багато чого виявить і поставить усі крапки над "і".

КОМУ ЦЕ ТРЕБА?

- "Товариство дослідників України" в тематичній публікації на своєму сайті процитувало Вацлава Гавела, який у своєму есе "Сила безсилих" писав: "Якщо людина живе в оточені пропаганди тоталітарної держави і не помічає її, то пропаганда досягла своїх цілей". Чи ж можна вважати, нинішніх українців, зокрема, вінничан, які не протестували проти імен комуністичних вождів на своїх домівках, байдужими продуктами комуністичної епохи?

– Давайте запитаємо про це тих, хто воює в АТО, сім’ї, чиї годувальники там загинули. Напевно, хтось із них жив на вулиці, яка підлягає перейменуванню. Але вони загинули за Україну зі зброєю в руках, боронячи суверенітет і цілісність держави. Жоден із них при житті не виступав з ініціативою перейменування вулиць. Але чи можна їх назвати жертвами комуністичної пропаганди?

Не можна підходити так механістично і казати, що той, хто не протестує проти прокомуністичної назви вулиці – жертва тоталітарної ідеології. Своїм подвигом, своїм життям вони довели, що не "раби німі", а справжні патріоти і громадяни своєї країни.

Я розглядаю цю кампанію з перейменування як таку, що повинна змінити менталітет підростаючого покоління, можливо, аж наших онуків. Ми сформовані люди, а для них це важливо. Таблички ми поміняємо – головне, щоб люди змінилися.