Батько і син з перших днів воюють в «Айдарі»

У батальйон потрапили одразу з Майдану, щоб повернути Україні рідні Горлівку, Донбас і Крим

Ми продовжуємо дискусію навколо ситуації в «Айдарі» та його комбата, нардепа з Вінниці Сергія Мельничука, проти якого порушена кримінальна справа. У попередніх номерах виступив його опонент – Олександр Царенко з Могилева-Подільського. Сьогодні своїми думками діляться Андрій та Ярослав Алексєєви, бійці «Айдару», що лікуються у Вінниці.

Нашому кореспонденту вони розповіли не лише про особисті втрати та успіхи, але й про життя легендарного «Айдара», який донині утримує позиції в Луганській області.

– «Айдар» був сформований як батальйон територіальної оборони Луганської області для проведення парламентських та президентських виборів. Але коли там почалися серйозні заворушення, прийняли основний бій і досі воюємо за кожен клаптик Луганщини. Досі ходять легенди, як «Айдар» відвоював Щастя, але це містечко серед ночі взяли лише 11 наших бійців, решта підтягнулися вже під ранок, —починає розмову старший айдарівець Андрій Алексєєв з позивним Старий.

– Спочатку батько поїхав в «Айдар», а потім я до нього приєднався, хоча тато був категорично проти, навіть просив волонтерів, щоб мене не привозили. Але я через знайомих таки приїхав, хотілося не лише поруч з батьком бути, але й внести свій вклад у захист країни. Тепер разом воюємо у групі «чорних», — розповідає 19-річний Ярослав Алексєєв, син Старого.

– На бойові завдання теж разом їздите?

– Намагаюся його не брати, залишав днювальним на базі, але, бувало, їздили разом.

– Ви формували кістяк «Айдара», добре знаєте комбата з Вінниці Сергія Мельничука, розкажіть про нього, адже зараз багато звинувачень посипалося на його адресу...

– Справи проти Мельничука були сфабриковані ще в травні минулого року, про це було відомо одразу, а випливли вони, коли він пішов у політику і почав мутити воду деяким олігархам.

– А чому «Айдар» розколовся, де взялися мародери, п’яниці та наркомани у ваших рядах?

– Розкол «Айдара» йшов з боку Лихоліта – помічника Мельничука, з восьмої «афганської» сотні. Потім до нього приїхав Пташник. Його, як офіцера, висунули на виконуючого обов’язки комбата. На передовій не підтримали таке рішення, вважали, що це не та людина, яка б командувала добровольчим батальйоном. Так у січні була створена ще одна військова частина 2950, її теж назвали «Айдар», хоча ми були проти. Пташник через Міноборони перевів багатьох контрактників у свою частину.

– А скільки в батальйоні неоформлених людей?

– Як в яких підрозділах, точно не можу сказати. У нас з сином не було документів, мої на Майдані у Будинку профспілок згоріли, а його – вдома у Горлівці залишилися, тому ми не оформлялися.

– Хто у Половинкиному дислокувався?

– База у Половинкиному планувалася як тренувальний табір, але поки бойова частина батальйону воювала у Щасті, ці обрали свого батю, сформували свої підрозділи. Там були «ікси», які займалися мародерством, навіть на своїх полювали. Так звана «золота сотня» — це теж вихідці з Половинкиного. І мородери звідти. Один з них у Вінниці розпинався, що великий герой. А насправді ми його взяли з краденими із церкви іконами, які він відмовлявся повертати, бо начебто це трофей...

– А полонених тримали у Щасті чи у Половинкиному?

– Коли під час бою брали полонених, здавали їх в СБУ, за ними виїжджали або харківські, або київські правоохоронці. У підвалах вони сиділи, поки за ними не приїдуть. Місцевих ніколи не зачіпали, навпаки, ще намагалися підтримати, харчі свої віддавали.

– А правда, що знущалися і катували полонених?

– Що значить знущалися? А вони з нашими як поводяться? Моєму товаришу по лікоть відрубали руку, бо у нього тату було у вигляді українського герба, — обурюється Ярослав. — Нашим хлопцям, вибачте за відвертість, яйця відрізали… То кілька стусанів, які сепари отримували під час допиту, це ще дуже поблажливе ставлення.

— А айдарівців у полоні багато?

– Точною цифри не назву, але робота ведеться. Міняємо їхніх на своїх, правда, операції, які організовує СБУ, часто зриваються. Знаю, родичі часто передають через СБУшників як посередників «відкупні». Куди ці кошти йдуть, можу лише здогадуватися. Але у більшості випадків сепари міняють полонених без матеріальної винагороди. Або, буває, що гроші віддали, а полоненого не повертають…

– А зброя яка в батальйоні – трофейна чи з Міноборони?

– Різна. Зброю відбирали у бойовиків, російських найманців та сепаратистів. Але й міністерство щось видавало, адже «Айдар» з самого початку підпорядковувався Міноборони. Коли вже мали вдосталь трофейної зброї, здобутої в боях, іншу здали, щоб нас за неї не «щемили». Мельничука зараз звинувачують, що у нього під час ревізії більше тисячі стволів недорахувалися, але у нас стільки автоматів ніколи не було. До травня цього року у нас по списку 1200 чоловік рахувалося в «Айдарі», і далеко не кожен отримував зброю. Це питання підняли, коли ми відмовили Пташнику переоблік у нашій частині робити, той хотів нашу зброю і техніку до себе забрати.

– Але ж військової частини 0624 за документами вже не існувало, можливо, тому потрібно було усе майно передати на в/ч 2950?

– Це все маячня. Наша частина не розформована, печатка ніде не губилася. Ми у Щасті обрали свого комбата – зампотеха Сергія, йому всі довіряли, бо знали з першого дня. А підпорядковуємося досі лише Мельничуку.

– А фінансується батальйон звідки?

– Волонтери. Ніякого спонсора-олігарха в «Айдарі» немає і не було.

– А яка ваша думка про Надю Савченко?

– Вона приєдналася до нас пізніше, коли покинула Збройні сили. Спочатку була у групі Стріли. Коли почалася операція на Металісті, вона верхи на БТРі погналася туди. Її визволяти кинулася сестра Віра, яка якраз приїхала провідати Надю. Сашко Лисий скочив за нею у джип. Потім ми від нього дізналися, що четверо наших потрапили у полон, їх кинули у військкомат Луганська. Тримали в «одиночках», на допити теж водили по одному. Нашого механіка Полтаву там закололи, як свиню. Коли ми забрали його тіло, нарахували близько тридцяти колотих ран… Наш Саня-електрик переодягнувся у санітара ЛНР і через усі блокпости проскочив у їхнє лігво, та йому вдалося забрати лише «двохсотих». Під час бою під Металістом ми накосили багато їхніх людей, з тих пір вони й почали боятися «Айдара».

– Розповідають, що в «Айдарі» бувають випадки, коли свої свого ж «мочать». Кажуть, так вбили Васю Гуцула?

– Наскільки мені відомо, Вася Гуцул загинув в автокатастрофі, коли їхав у бік Харкова зустрічати людей. Він був справжнім героєм, на усі бойові завдання з нами ходив.

– Розкажіть про себе: чим займалися до війни, як опинилися Вінниці?

– У мене вища освіта, але останнім часом я працював адміністратором у великому магазині. Син – поваром у ресторані. У вінницький госпіталь мене відправили після поранення. Біля Щастя, як завжди, лупили з великокаліберної зброї, осколок потрапив мені в поперек. Добре, що органи не зачепило. Син зі мною приїхав у госпіталь. Світлана Бевз – вінничанка з «Айдара» — допомогла поселитися в гуртожитку. Хотілося б тут вкоренитися, але час повертатися назад у Щастя.

– А ваша мама у Горлівці залишилася?

– Не знаю. Я до 17 років навчався в інтернаті. Потім мене тато забрав і ми вже разом жили, їздили працювати у Київ, — каже Ярослав. – У Горлівці залишилися наші друзі. Їх звідти не відпускають, особливо чоловіків. Вони там як рабсила, їх змушують трупи по вулицях збирати, траншеї рити… У рідному місті вже сім чи вісім мерів змінилося, кожен свої порядки запроваджує. Там вже рублі ходять, хоча бюджетники ще в Артемівськ їздять гривні знімати.

– А з чого ви живете, зарплату отримуєте?

– Ми ж не за гроші пішли свою державу захищати. Живемо завдяки волонтерам. Вінницькі «бджілки» подарували берці – це перше моє нове взуття. Колись, як все буде добре, відновлю свої документи і, можливо, навіть статус учасника бойових дій дадуть. А поки що не час про це думати. Є сили і здоров’я — потрібно боротися з окупантом, інакше нам ніколи не бачити нашої Горлівки, — оптимістично налаштований Ярослав.

Спілкувалася Людмила ПОЛІЩУК

Фото Сергія ХІМІЧА