Льотчик з Вінниці гинув так, щоб врятувати спляче місто

Цієї неділі - роковини загибелі екіпажу, в якому другим пілотом був вінничанин Сергій Дядечко. Рік тому екіпаж відвернув літак, який падав, від житлового району пакистанського міста Карачі. Льотчики - лауреати національної премії «Гордість країни». Але не герої держави. Дружинам загиблих міністр оборони сказав: «Я їх туди не посилав»

Героями вважає Пакистан український екіпаж вантажного літака Іл-76, який віз гуманітарну допомоги до Судану, але розбився у передмісті найбільшого пакистанського міста рік тому, 27 листопада. Героями нації визнали українці сімох своїх земляків і росіянина за те, що вони зуміли відвернути літак від житлового масиву. Гинули так, щоб врятувати життя іншим. Цієї неділі Вінниця сумуватиме за Сергієм Дядечком, що був другим пілотом героїчного екіпажу.

- Усього 90 секунд польоту було, але вони зуміли розвернути літак, завантажений, з повними баками, туди, де було менше вогнів. Впали на будівельний майданчик, - каже дружина Сергія Дядечка Маргарита. - Якби упали на місто, були б тисячі жертв.

Гордість нації, а герої - Пакистану

- Наших чоловіків номінували на національну премію «Гордість нації», журі проголосувало одноголосно, і нас запросили на нагородження, - каже Маргарита Дядечко. - Нам важливо, щоб люди знали, що є серед нас такі, що про себе в останню хвилину не думали. Вони вже були приречені. Вирішили, що треба врятувати тих людей, які під ними.

З Вінниці на церемонію вручення премії поїхала вся родина Сергія Дядечка. На сцену виходила мати загиблого майора запасу. «Видатні приклади відваги» - це була остання номінація премії. Коли одну на вісім героїв статуетку отримувала дочка командира екіпажу, глядачі у залі аплодувала стоячи, а потім плакали під пісню «Огромное небо», яку співала Еріка разом з військовим ансамблем. «Пускай мы погибнем, но город спасем...»

- Тисячі пакистанців впевнено крокуватимуть у майбутнє завдяки такому героїчному вчинку, - сказав про екіпаж Надзвичайний та Повноважений посол Ісламської Республіки Пакистан в Україні Ахмад Наваз Салім Мела. – Ці люди - наші герої. Вічна їм пам’ять.

Їхній досвід оцінили за кордоном

Отримана посмертно нагорода тепер у Кривому Розі, в музеї пам’яті екіпажу. Звідти рік тому поїхали у своє останнє відрядження троє загиблих у катастрофі.

А у Вінниці свого героя бачили востаннє другого вересня минулого року. Тоді льотчик запасу відлетів у чергове закордонне відрядження. Як каже дружина, дітям заробляти. Його синові Олександру тепер 24 роки, дочці Катерині – 19. Вона до 23 років буде отримувати пенсію за батька.

Чим ще допомогла держава сім’ям загиблих українських льотчиків? Нічим, бо всі вони вже не військовослужбовців. Звільненні і працювали на приватні авіакомпанії.

- Ми зверталися у Міністерство оборони. Просили, щоб нам залишили хоча б статус дружин військовослужбовців, які загинули. Але нам сказали, вони всі були пенсіонери. Якщо там працювали, це була їхня добровільна справа. Міністр просто сказав: «Я їх туди не посилав», - говорить дружина вінничанина. – А у багатьох лишилися діти, який ще треба учити. У когось вже є онуки, яким теж треба допомагати стати на ноги. Наші чоловіки були висококласні спеціалісти, які мали колосальний досвід. І ці люди працювали на когось, бо нашій державі не потрібні.

Під бортом миготів мегаполіс

Тієї ночі вантажний літак грузинської авіакомпанії «Санвей» з українсько-російським екіпажем та 40 тоннами гуманітарної допомоги, прямував до Африки і дозаправлявся в Пакистані. Але ледве пілоти підняли ІЛ-76 у повітря зі смуги аеропорту Карачі, спалахнув двигун літака. Система аварійного гасіння не спрацювала. Вогонь перекинувся на інший двигун. Сьогодні кажуть, що офіційна версія катастрофи – технічна несправність літака. Тоді ж запевняли: машина було технічно справною.

Під бортом завантаженого літака з повними баками пального миготіло нічне місто. За місцевим часом була майже перша година ночі. За російським часом – 21.45. Через те, що під ними був мегаполіс, а за кілька секунд вибух міг знищити усе в радіусі кількох гектарів, екіпажу належало зробити останній у їхньому житті вибір.

У ці останні миті життя пілоти вирішили змінити курс. Відвели літак убік від густонаселеного району. Врятували сотні людей тим, що врізалися в землю у практично безлюдному місці. Загинуло четверо пакистанців. А екіпаж - у повному складі.

Командир Тарас Нижник, штурман Олександр Шпунт, другий пілот Сергій Дядечко, бортінженер Євген Солоденко, бортрадист Володимир Малий, технік Віктор Корольов, технік В'ячеслав Абатуров і російський борт-оператор Олександр Ульянов. Колеги-льотчики згадують загиблих у Пакистані пілотів як дуже досвідчених, професіоналів льотної справи.

Родина та друзі Сергія Дядечка зберуться у неділю, 27 листопада. Замовили панахиду, поминальний обід, запланували похід на кладовище.

Довідка

Звільнили Сергія Дядечка після 20 років вислуги у 2001 році. Льотчиком він став після навчання у Вищому військовому авіаційному училищі. Працював помічником командира корабля у військово-транспортних авіаційних полках. Службу у Вінниці почав у 1997 році з посади помічника командира корабля авіаційного загону 11 окремої авіаційної ескадрильї Генштабу Збройних сил України.

Більше п’яти років Сергій Дядечко очолював обласну організацію Спілки офіцерів України. Пішов з посади, але лишився у складі виконкому, бо знов почав літати.

Був першим головою Спілки офіцерів, який здобув право членства у житловій комісії гарнізону. Його пам’ятають, як принципового керівника, гарного юриста, вірного друга.