Військовий лікар став «Народним героєм України»

Олександр Бородай з села Чукова Немирівського району молодим медиком пройшов Афганістан, а нині рятує поранених бійців на сході України.

Волонтерська спільнота України та громадськість вшанували нашого земляка високим званням «Народний герой України». На жаль, вінничани небагато знають про нього.

– Саша народився 2 листопада 1960 року. Я працював ветеринарним фельдшером та лікарем. Дружина була завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом, а її рідний брат — теж лікар. Мої підручники із зоології, анатомії, фізіології були для сина першими найулюбленішими книжками. Після закінчення сільської школи Сашко відразу вступив до Тернопільського медичного університету. Після четвертого курсу син вступив до Саратовської військово-медичної кафедри при місцевому медінституті. Отримав погони лейтенанта, служив в Омську завідуючим медпунктом. Звідти й потрапив до Афганістану.

Наш другий син і брат Сашка Олексій теж тоді закінчив навчання і отримав повістку до армії. За кордон... Однак, на щастя, до Німеччини. Тож, мабуть, завдяки тому, що Саша був на фронті, молодшого брата вже не кинули туди...

– Щойно я приїхав до госпіталю у Афганістані, відразу взявся оперувати. На «розкачку» часу просто не було. Багато хлопців були із мінно-вибуховими травмами кінцівок. Я служив у медсанбатах Баграма, Джелалабада, — розповів Олександр Леонідович. — Часто ми вилітали на передову літаками санавіації за пораненими. Далі було травматологічне відділення центрального військового госпіталю 40-ї армії в Кабулі, куди доправляли усіх поранених, аби відправити згодом вже до Радянського Союзу.

– В Афганістані Саша виконав більше трьохсот операцій. Він був особисто нагороджений іменним годинником від командира «обмеженого контингенту» та орденом Зірки Республіки Афганістан...

Наш син вже тоді був одруженим, його дружина теж медик... Тоді вона працювала у нашому районі. А ми гляділи сина Сашка – нашого онука Олега, — кажуть батьки лікаря.

– На жаль, деякий час до «афганців» в суспільстві було негативне ставлення, мовляв, проливали кров невинного народу. Коли Саша служив вже у Львові, один перехожий похилого віку, побачивши його військову форму, нагороди, грубо спитав: «Ти був в Афганістані? То знай, що твої руки в крові!» На це Сашко відповів: «Не лише руки, а й голова! В крові дитини!» Звідки тій людині було знати, як син прооперував і врятував восьмирічну дівчинку. Як робив інші надважкі операції, наприклад, розірваний навпіл кишківник склав...

Сину пропонували посаду керівника військового реабілітаційного центру в Криму. Сашко відмовився: «Крим — це порохова бочка! Вона ще вибухне!» – казав. Вибрав Харківський військово-медичний клінічний центр, де став начальником клініки ушкоджень – провідним травматологом, лікарем вищої категорії. Саша ще був військовим медиком у Ліберії та Косовому, дослужився до полковника медичної служби. Але ось війна прийшла на нашу землю! Як син дякував долі за свій афганський досвід... Хоч і був засмучений, що Росія воює проти нас. Адже він служив та вчився разом із російськими офіцерами, в Афганістані багато його колег були росіянами...

– Своїх перших пацієнтів на війні в Донбасі ніколи не забуду. Це 38 спецназівців, які були поранені під Слов’янськом, Краматорськом тощо. Там були вінничани з «Ягуару», які нещодавно очистили сам Харків від російських бойовиків, — згадує Олександр Бородай. – Спершу були кульові поранення, мінно-вибухові травми, як у Афгані, а коли терористи отримали артилерію, танки, «Гради», пішли кадрові російські війська — самі розумієте. Наш госпіталь неподалік зони антитерористичної операції, тож часто поранених везуть саме до нас. На фронт ми самі особисто не їздимо, бо наш фронт в операційному блоці! Найважче було влітку та восени минулого року, а ще взимку, під час боїв у Дебальцевому, Донецькому аеропорту. Раз у нас було за добу 180 поранених різного ступеня важкості. Навіть в Афганістані такого не було. Добре, що у мене золотий колектив, лікарі від Бога. Є там й вінничани, наприклад, мій надійний помічник, підполковник медичної служби Клапчук з Мурованокуриловецького району. І для нас найголовніша подяка – бачити, як, здавалось, безнадійні або важко поранені воїни видужують і знову захищають нашу країну.

– Син оперував й польську журналістку Біанку Залевську, яка співпрацює із нашими телеканалами та новинними агенціями й була важко травмована під час обстрілу бойовиками влітку минулого року. А якось під час операції у одного з його колег зупинилось серце. Тож медики тоді одночасно рятували пораненого воїна і свого колегу, – з гордістю кажуть батьки Олександра Леонідовича. – Наш син провів вже більше тисячі операцій. Недарма його номінували волонтери та громадські активісти на «Народного героя України». Він отримав звання заслуженого лікаря України, а особисто з рук Президента України Петра Порошенка — орден Богдана Хмельницького. Недарма вдячні пацієнти навіть присвятили йому вірш. Сина оберігає та дає йому сили й натхнення ікона святого преподобного Агапіта – лікаря та ченця Києво-Печерської лаври Київської Русі, людини високої моралі.

А найкращий відпочинок для Олександра – рідне село, в батьків зі своєю родиною, з братом та його родиною. До речі, багато хто з наших земляків, побачивши сина в селі, а потім по телевізору у госпіталі та у військовій формі, неабияк дивується! Але Саша знову нічого нікому не розповідає.