• Главная
  • Вулицю, на якій живемо, перейменували на честь тата
10:25, 16 февраля 2016 г.

Вулицю, на якій живемо, перейменували на честь тата

— Коли вручали нагороду, мені було сумно, що татка немає з нами. Дуже хочеться, щоб він завжди був поруч, — каже 10-річна Катерина Шептицька із села Могилівка Жмеринського району на Вінниччині.

У грудні торік вона разом із сестрою 12-річною Богданою отримали орден ­"За мужність" ІІІ ступеня. Ним посмертно нагородили батька 39-річного Петра Шептицького. Загинув під час мінометного обстрілу в лютому торік під Дебальцевим.

— Нагороду йому присвоїли ще у вересні, але ще десь гуляла до грудня, — розповідає мати 40-річна Інна Шептицька. — На дітей отримую пенсію по втраті годувальника — по 2 тисячі на кожну. Тепер за нагороду ще платитимуть додатково 170 гривень на двох. На такі гроші важко прожити із двома дітьми. Я не маю роботи. Раніше працювала у Вінниці у відділенні зв'язку. Після скорочення три роки не можу знайти роботу.

Петро Шептицький був майстром він­ницького трамвайно-тролейбусного управління. Із дружиною виховували доньок, будували дім, тримали господарство. У серпні 2014 року його мобілізували до військової частини Новограда-Волинського.

— Татко вчив любити Україну. Як їхав на війну, казав, що переможе ворога й повернеться. Ми плакали, а він говорив: "Якщо всі сховаються, то ворог і до нас дійде", — розповідає Богдана. — Я дуже пишаюся татком. Вулицю, на якій живемо, перейменували на його честь. Мама нам зразу не казала, що татка більше немає. Зізналася, коли мали привезти його. Коли думаю про цю війну, злість находить. Вона стільки хороших людей забирає, а лишає тільки сум і біль. Тепер треба, щоб усі разом чоловіки зібралися і вигнали ворогів. Тільки так їх переможемо. Мрію про мир і спокій.

Після похорону зрозуміла, що треба вчитися жити без тата. Дбаємо одна про одну. По господарству все вміємо робити: годувати птицю, поратися на городі. Лишилося в нас по п'ять кролів і курок. А коли татко був живий, було багато птиці. Косив їй щодня траву. Як його не стало, я теж навчилася косити. Хочу, щоб тато пишався нами з небес.

Спочатку однокласники боялися розпитувати нас, що сталося, — продовжує Богдана. — Для всіх наш тато став героєм. Стараюся гарно вчитися. Як виросту, хочу стати психологом чи фотографом. Добре ладнаю з людьми, можу дати пораду.

— А я хочу стати вчителем трудового навчання чи перукарем, — каже Катерина. — Люблю шити, вишивати, найкраще в класі малюю.

— Спільна мрія нашої сім'ї — завершити будівництво хати, — каже Інна. — Чоловік устиг звести стіни, накрити і ставити вікна. Казав, закінчимо все, як повернеться. Тепер нам помогли його колеги. Закупили матеріали, найняли фірму, що зробила внутрішні роботи. Провели воду, опалення, поштукатурили стіни. Ми там палимо, але ще не перебралися. Хата стоїть пуста. Ще багато дрібних робіт, а грошей немає. Треба поклеїти обої, покласти підлогу, бо скрізь — бетон. Установити сантехніку, купити меблі.

— Мрію мати свою кімнату. Хочу туди ліжечко, стіл, комод і велике дзеркало на стіні. Щоб перед ним співати й танцювати. А ще мрію про великий стіл у вітальні і щоб тато був із нами, — додає Богдана.

Допомогти родині загиблого ­Петра Шептицького можна, перерахувався гроші на картку Приватбанку №4149437852358033.

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции
0,0
Оцените первым
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Объявления
live comments feed...