Губернатор Вінниччини розповів про свій життєвий шлях

Іван Мовчан уже дев’ять місяців керує Вінницькою областю на посаді голови облдержадміністрації. Його знають як управлінця-господарника, людину серйозну, чітку, послідовну та виважену. Завжди у справах, відрядженнях, ділових зустрічах – таким його часто бачимо у новинах та на шпальтах газет. Але коли робочий час завершується, ділові питання вирішено, зачиняються двері кабінету і гасне світло у коридорах адміністрації, наш губернатор приходить туди, де він люблячий чоловік, батько, дідусь і син. І саме родинний затишок та сімейні стосунки формують у людині її характер та відношення до усього навколо. А всі ми – родом із дитинства, де у батьківському домі звучать перші життєві настанови, де береться початок становлення особистості, від чого залежить подальша доля кожного з нас.

Життєва дорога Івана Мовчана розпочалася із маленького затишного села Крикливець, що у Крижопільському районі. Тут він зростав разом із сестрою Ганною в родині скромних працьовитих селян Михайла Олеяновича та Параски Михайлівни. Тут юним закохався у дівчину Ніну, з якою створив сім’ю та виховав двох синів. Тут і досі проживає мама Івана Михайловича, котра на свято Покрови 14 жовтня цьогоріч відзначила своє 85-річчя.

Привітати матір губернатор приїхав зі всією родиною, аби побажати здоров’я ще до ста років прожити і подякувати за те, що виростила і виховала у любові та працьовитості. Вітати Параску Михайлівну у Крикливець також з’їхалися родичі, друзі, прийшли сусіди, а також колеги Івана Михайловича.

– Параско Михайлівно, відчуваєте себе на 85 років?

– Відчуваю, що вже негодна робити. Я весь вік працювала, щоб дітей на ноги поставити. А тепер ходити тяжко, працювати не можу, то я вишиваю – рушники, подушки, сорочки.

А й справді – усі образи у хаті Параски Мовчан огорнені вишитими рушниками. Охайною пірамідкою на ліжку стоять вишиті подушки. Жінка розповідає, що колись вишивала все те при свічці зимовими вечорами, та й зараз намагається не полишати улюблену справу. Каже, багато своїх витворів подарувала родичам, сусідам, ще частина у шафі лежить, бо уже немає де почепити.

Як виховувала сина, які життєві настанови давала дітям, і які труднощі довелося пройти родині, – іменинниця розповіла під час свята.

– Ваня завжди був слухняним, гарно вчився, і мені допомагав на фермі. Тяжко робив. В його віці діти так не працювали, як він. Ми як хату розбудовували, то він і в будівництві допомагав, і погріб будував, кухню, сарай. Ви в селі кого спитаєте за Ваню – ніхто про нього слова поганого не скаже, – не приховує материнської радості Параска Михайлівна.

Мама губернатора розповіла, що він не мав ніколи шкідливих звичок. А ще мало кому відомо, що в армії Іван Мовчан був десантником – військова частина, в якій служив, базувалася в Ізяславі. Та не просто десантником був, а одним з кращих солдатів – листоноші частенько приносили матері грамоти та подяки.

– Перший раз лист з армії поштарка мені принесла на роботу, а я дуже перелякалася, бо ж десантником був, переживала. Розгортаємо конверт – а там подяка за заслуги сина. Сам хотів бути десантником. Як писав, що буде стрибати з парашутом, то молилася ночами, – згадує жінка.

Цікаву історію з дитинства Івана Мовчана розповіла сусідка Марія Шафранюк, котра завжди підтримувала з родиною Мовчанів добрі стосунки.

– Якось я пам’ятаю, коли Іван малим ще був, і грався із сусідськими дітьми, – ну, вони бавилися та й заляпалися у болото. Іван йде додому засмучений, що одяг забруднив, а мама його насварити хотіла. Так моя бабуся Ганна казала їй: «Параско, не сварися на нього. Він ще буде великою людиною, і ти перед ним голову приклониш». Тепер Параска Михайлівна мені не один раз згадує слова бабусі.

– Так, так – було таке. І звідки Ганна те знала? – досі дивується мама губернатора.

Сестра Ганна не пригадує, щоб між нею та меншим братом були протиріччя, адже батьки навчали їх завжди взаємодопомозі та підтримці. А головне – завжди залишатися людиною і робити усе з душею та любов’ю.

– Іван, хоч і молодший за мене, завжди хотів бути лідером. Але батькам не суперечив.

– Могли би подумати, що ваш брат стане губернатором?

– Могла. Тому що він завжди був наполегливим, цікавим, з характером керівника. Він з першого класу допомагав людям пасти корів, і так заробляв гроші на себе, і ще й на мене вистачало. Вмів розподіляти обов’язки. А ще завжди ставив перед собою багато цілей, досягав їх і вимагав від себе більшого, не зупиняючись на здобутому. Але це не було жадобою до якогось матеріального забезпечення, а бажання дати більше дітям, родині, дати більше людям – це вже коли він починав свою справу.

– Як зараз підтримуєте родинні стосунки?

– Як виходить, то разом зустрічаємося – у мами, чи в гості одні до одного їздимо. Діти наші теж дружать. Іван кожного ранку о сьомій годині мамі телефонує, питає, як здоров’я. А вона все дивиться телевізор, газети читає, де він виступає. Приїздить він десь раз у місяць, але якщо у відрядженні десь поряд буває – обов’язково до мами навідається бодай на 5 хвилин.

Як не дивно, та саме від мами Іван Михайлович отримав лідерські якості – вона давала дітям завдання та настанови, яких всі мали чітко дотримуватися. Батько ж вчив дітей моральності та людяності. Настанови батьків Іван Мовчан передав і своїм синам.

– Головні якості, яких він нас вчив – це принциповість і непохитність у досягненні поставлених цілей, – розповідає молодший син Роман. – Батько говорив, що потрібно йти до мети, якщо в глибині душі відчуваєш, що вона потрібна. А ще – ніколи не зупинятися, мріяти і не переставати вірити. І я вважаю, що саме це дозволяє людині знайти свій шлях, відсторонитися від якоїсь метушні і залишатися собою.

– Тому що те, що сієш, – те й пожнеш. І що б не довелося робити – це правило завжди спрацьовує, – впевнений Іван Мовчан. Прогулюючись батьківським подвір’ям, губернатор поділився дитячими та юнацькими спогадами.

– Скільки пам’ятаю батьківське подвір’я – воно завжди було бідним, але чистим і охайним. Батьки надзвичайно важко працювали. Мати завжди була на фермі, йшла на роботу до сходу сонця. У нашій родині завжди сповідувалися принципи людяності, доброти – так говорив батько. А мати постійно вчила дисципліні. Батько дбав про чистоту в подвір’ї – підмітав його щотижня, мати – дбала про дім.

Іван Мовчан згадує, що батько Михайло Олеянович завжди мріяв, щоб син отримав хорошу освіту і в майбутньому вийшов із села. Тож коли тільки майбутній керівник Вінницької області мав якусь хвильку вільного часу – йшов до сільської бібліотеки.

– Перечитав усі книжки, які були там. Адже на той час саме в них були всі знання. Коли мені дарували книгу, я неймовірно був радий, бо дістати їх тоді було складно. Це був кращий подарунок, аніж будь-які сучасні технічні новинки, – пригадує Іван Михайлович. Зізнається, коли приїздить до рідної домівки – щось озивається в серці тихим щемом.

– Тоді у нашому селі багато людей жило, дітей, молоді. Нині тут переважно люди пенсійного віку, а багатьох тих людей, яких знав, уже немає. Половини моїх ровесників теж уже немає. І це боляче, адже це відображає нинішній стан сучасного українського села. Всі свої життєві зміни, чи зміни в країні я оцінюю по оцьому острівцю своєї батьківщини, – з сумом говорить губернатор. – Зараз навідуюся до матері нечасто – десь раз у місяць. Шкодую, звісно, що не можу більшого. Не раз брався забрати матір до себе, аби бути ближче, допомагати їй. Та вона не витримувала більше трьох днів і їхала додому. Вона говорить, що саме тут, у селі, почувається найкраще.

Не зважаючи на високу посаду, Іван Михайлович продовжив вибудовувати оті, родинні, принципи моралі і в роботі. Він показав себе керівником-господарником, який перш за все хоче бачити конкретні справи і результат. І в робочому процесі людині на такій посаді дуже часто доводиться стикатися із різними проблемами, людьми та характерами, проте ніхто із колег та підлеглих Івана Мовчана не пригадав, щоб коли-небудь його слова розходилися з ділом.

Так сталося, що нинішній заступник губернатора Вінниччини Любов Спірідонова знала Івана Мовчана ще задовго до початку його політичної діяльності. І як ніхто інший вона знає про його починання, та історію становлення, про що й розповіла.

– Без перебільшення, Іван Мовчан – з тієї категорії людей, які зробили себе самі, – каже заступниця. – З Іваном Михайловичем я познайомилася у 1987 році – ми тоді разом працювали у комсомолі. Я була керівником райкому в Томашполі, Іван Михайлович – у Крижополі. І вже тоді він робив упевнені кроки в кар’єрі, поставлені завдання виконував одним із перших, генерував цікаві ідеї.

Любов Михайлівна розповіла, що після розпаду Радянського Союзу Іван Мовчан вирішив створити свою справу. І це в ті часи, коли ставлення до приватної власності було суперечливим.

– Думаю, це було досить непросто, проте він зумів. Особливо дивувало те, що Іван Михайлович брався за такий бізнес, на який би в той час ніхто не наважився: це і туристичні послуги, і різні фонди з підтримки, аграрний напрямок. Це були прості справи, потрібні людям, але ніхто не уявляв, що це можна робити, – каже Любов Спірідонова.

Іван Михайлович завжди вмів об’єднувати тих людей, яким вірив, з якими довелося пройти чимало труднощів. Особливо нинішній заступниці губернатора запам’яталися часи, коли Іван Михайлович вирішив розпочати роботу в аграрній сфері.

– Тоді була страшенна розруха, і він брав найбільш запущені – «лежачі» – господарства, які мали величезні борги і перед податковою, і перед пенсійним фондом. Ніхто і не думав, що на тих підприємствах ще колись щось працюватиме. А він підняв усі ці господарства! У моєму рідному Томашпільському районі є село Пеньківка – тоді, в основному, його мешканцями були люди похилого віку, село знаходиться далеко від центру. А ще біля Вапнярки село Вербова. Та багато таких було, де підприємства не працювали роками, – говорить Любов Михайлівна.

Іван Мовчан взяв під свою відповідальність ці підприємства, і не лише погасив борги, а й одним із перших почав займатися саме інфраструктурою села. Почали допомагати школам, фельдшерсько-акушерським пунктам, ремонтувати пам’ятники, дороги, надавати якусь матеріальну підтримку людям, котрі опинилися в складних обставинах. За словами Любові Спірідонової, ці відновлені господарства працюють і донині, люди отримують стабільну заробітну плату, вирощують зразкові врожаї.

– Що стосується політичної діяльності, то Іван Михайлович ніколи не був політиком. Він продовжує використовувати ті життєві принципи, які викарбувалися протягом його спілкування з людьми. Спочатку йому було складно зрозуміти оцю специфіку роботи – звіти, цифри, папери, наради. Було важко зрозуміти, чому в одному районі – нормальний рівень життя, заробітна плата, робочі місця, а в ішому, із таким же потенціалом, – цілковита розруха. Тоді почав з дрібного – провів інвентаризацію земель, почав витягувати зайнятість населення з «тіні», проводити інформаційну роботу стосовно працевлаштування. Йому вдалося залучити позабюджетні кошти, аби допомогти гуманітарній сфері області, – пригадує Любов Спірідонова.

Сьогодні Іван Михайлович сприймає Вінниччину, як одне величезне господарство, де кожен має свою роль, свої обов’язки, і кожен працює на своєму місці.

– Коли працював у бізнесі, я хотів побудувати систему, в якій кожен зміг би себе забезпечити. І зараз я намагаюся працювати за тими ж принципами – система, у якій кожен робить бодай невеличкий внесок у розвиток області та майбутнього для своїх дітей.