Твердження, яке часто повторюється, про те, що Путін завершить свої дні на лаві підсудних у Гаазі, є лише надією, ба радше фантазією на тему сатисфакції, якої так відчайдушно прагне наша змучена країна. Проте фантазії фантазіями, а влада мала б пояснити громадянам, що всі розмірковування про Гаагу лишаються такою собі мантрою, магічним ритуалом на кшталт популярного нині «переверни фото Путіна догори ногами». Мовляв, якщо будемо повторювати «Гаага, Гаага», то буде нам всім солодко, а Путіну – гірко, кисло і солоно водночас. На жаль, ні, так ця система не працює.
І недавнє рішення Гаазького суду, яким був відхилений позов Хорватії проти Сербії (до цього я повернуся пізніше), свідчить про те, що до такого процесу треба підходити дуже й дуже підготовленим. А передусім – привести до ладу вітчизняне законодавство та визначитися з пріоритетами.
Почати вартує з того, що всередині української керівної верхівки немає єдності щодо ратифікації Римського статуту, який, власне, відкриває Україні шлях до увімкнення механізмів міжнародної кримінальної юстиції. РНБО виступає проти ратифікації, вважаючи, що це слід робити або синхронно з Росією, або ж не робити зовсім. Логіка тут така: у 2008-му Грузія ратифікувала Римський статут, а Росія – ні. Грузія, таким чином, добровільно стала фігурантом можливих судових процесів, які не забарилися. Адже і по цей час Міжнародий суд у Гаазі приймає позови від громадян, котрі отримали громадянство у Південній Осетії і претендують на відшкодування збитків від дій грузинської влади.
Ситуація парадоксальна, але це факт: саме Росія, яка напала на Грузію, виступає її обвинувачувачем. Саме Грузія мусить виправдовуватися, а не викривати загарбника. Подати зустрічні позови вона не може, ініціювати розслідування скоєних Росією злочинів не може також, адже Росія не є підписантом Римського статуту. З точки зору людських взаємин, це є повним нонсенсом, а з точки зору права – все цілком закономірно. Відтак частині українських чиновників не хочеться, аби історія повторювалась. Адже те, що Росія неодмінно скористається ситуацією для того, щоб переграти її на свою користь, не викликає жодних сумнівів.
Проте існує також і альтернативна точка зору. Вона полягає в тому, що, по-перше, підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, ми взяли на себе зобов’язання, зокрема, й щодо ратифікації Римський статут. Про це не варто забувати, адже тут ми ризикуємо власним іміджем і формуємо уявлення про себе як про ненадійних чи не прогнозованих партнерів. Наші західні союзники мають бути впевнені у тому, що ми дотримуємось духу й букви Угоди. Крім того (і це вже по-друге), важливо створити механізм, який дозволить переслідувати російських злочинців. Враховуючи «специфіку» цієї держави, така можливість стане у нагоді ще не раз.
Хай там як, а риску під цією дискусією підвела Верховна Рада, яка ухвалила заяву до Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо визнання його юрисдикції. Де-факто це означає, що наша держава дозволяє МКС виступати у ролі третейського судді, визнає правомочність його ухвал тощо. Звичайно, що йдеться тут про випадки виключного характеру – воєнні злочини та злочини проти людяності, які призвели до особливо тяжких наслідків, зокрема, до масового вбивства громадян. Ця новація, щоправда, іще ніяк не відображена у Конституції України, і довкола цього моменту розгортається окрема дискусія, заглиблюватися у яку я, тим не менш, зараз не стану.
Натомість я хочу повернутися до позову Хорватії та Сербії – вельми цікавого прецеденту, який Україні вартує взяти на замітку. Отож, 3 лютого 2015 року після 16 (!) років розгляду справи, суд відхилив позов Хорватії. Він встановив, що ані Сербія, ані Хорватія не здійснювали геноцид одна щодо одної під час низки війн в Балканському регіоні при розпаді Югославії. Хорватія наполягала саме на терміні «геноцид», але процес цей вона програла. Суддя Петер Томка зачитав вердикт, яким оголосив, що безліч злочинів було скоєно обома сторонами, однак Феміда не знайшла об'єктивних доказів того, що Сербія чи Хорватія мали намір «частково або повністю» знищити населення протиборчої сторони.
Томка зазначив: свідчень, представлених хорватською стороною у цій справі, виявилося недостатньо для доказу провини Сербії в «умисному акті геноциду», тому позов був відхилений у повному обсязі. Зустрічний позов Сербії за фактом геноциду в повторній військової операції Хорватії також був відхилений судом ООН. Після відмови вирішити справу на користь однієї зі сторін з боку ключового міжнародного судового органу Хорватія та Сербія позбулися права претендувати на репарації і будь-яку іншу грошову компенсацію. Раніше, у 2007-му, суд відмовив Боснії за схожим позовом проти Сербії, де також не знайшов фактів геноциду боснійців з боку сербів.
Яке це має відношення до України? Пряме та безпосереднє. Хорватія подала свій позов у 1999-му, часу на збір доказів своєї правоти ця країна мала достатньо (принаймні, теоретично це виглядає саме так), але з доказами у неї якраз і не склалося. Я не пропоную зараз заглиблюватися в історію балканських війн в цілому та в історію сербсько-хорватського конфлікту зокрема. Для України значимим є інше: коли ми сьогодні говоримо про те, що завтра Путін опиниться на лаві підсудних, ми тішимо себе ілюзіями. Щоб це сталося не завтра, а хоча б у віддаленому майбутньому (до якого може не дожити як Путін, так і частина українців), треба вже зараз розпочинати роботу воістину грандіозну.
Власне, розпочинати її треба було ще вчора. Адже йдеться про ретельне документування усіх злочинів, скоєних на Сході України, починаючи з весни минулого року; йдеться про підготовку бездоганної юридичної бази і про залучення до цієї роботи команди найкращих, найкомпетентніших правників-міжнародників. В Україні зараз цим ніхто не займається. А продемонстровані Петром Порошенком російські паспорти чи металевий уламок автобуса з-під Волновахи, розстріляного сепаратистами, самі по собі не є достатніми доказами. Так, для нас, українців, з цією війною все ясно і так. Але «все ясно і так» не є юридичним терміном.
Наведу простіший приклад. Для того, щоб зібрати вагому доказову базу щодо екс-можновладців з команди Януковича, у чиновників генеральної прокуратури чомусь не вистачило ані сил, ані часу, ані хисту. Хоча в даному разі йдеться не про воєнні злочини, а про економічні. Не потрібно обходити поле бою, робити розтини полеглих, вишукувати рештки снарядів – достатньо лише підняти банківські платіжки, зазирнути в офшори тощо. Проте й цього зроблено не було. Відтак ЄС попереджає Україну (попереджає вкотре!) про зняття санкцій з Януковича-молодшого, сина Азарова, Дмитра Табачника, Сергія Клюєва, Олександра Якименка, Олени Лукаш тощо.
Повторю ще раз: для того, щоб довести їхню провину, не треба було ані ратифікувати міжнародні статути, ані вносити зміни до Конституції. Достатньо було просто чесно виконати свою роботу, але цього не сталося. Що ж до Гаазького трибуналу, то якщо Україна піде до нього з порожніми руками – так само, як з порожніми руками прийшла вона до ЄС – то краще не ініціювати жодних судових процесів, аніж почати їх і безславно зганьбитися. І якщо об’єктивно ми розуміємо, що Путін вже цілком «дозрів» до Гааги, то Україні – як його обвинувачувачу – треба ще трохи «підрости». І лише будучи у повній бойовий готовності, тягнути кремлівського вождя на лаву підсудних.
Коментарі