Вінниччина може стати другим регіоном України, де з'явиться хоспіс

У Вінниці триває реалізація проекту «Паліативна та хоспісна допомога дітям Вінниччини». Його ініціатором є громадська організація «Вінницька асоціація медиків» на чолі із координатором Русланою Харковенко.

29 вересня учасники проекту та лікарі області провели круглий стіл «Проблеми паліативної допомоги на Вінниччині». Медики без прикрас говорили про те, що замовчується у суспільстві, у родинах, і до чого ніяк не доходять руки можновладців. Дискутували не поверхнево, а точково, вказуючи на конкретні приклади неспівпадання медичних послуг і очікувань пацієнта.

Наприклад, голова Асоціації пенсіонерів Поділля Тетяна Казімірова підняла проблему призначення важкохворим знеболювальної терапії і контролю за її дотриманням.

– Сімейні лікарі не завжди вміють призначати знеболюючі наркотичні засоби, вони не підготовлені до робити з паліативними пацієнтами. Але ті, хто на посадах в медицині, стверджують, що проблем зі знеболенням у важкохворих вінничан  нема.  Для аргументів наводять приклади, коли родичі повертали ампули зі знеболюючим після смерті хворого. …А може просто не було кому ввести препарат і людина в останні хвилини  мучилася від болю?! – зауважує Тетяна Казімірова.

Її підтримує голова ГО «Злагода» Тетяна Нікельсон. Каже, за кордоном пацієнтам вводять знеболюючі препарати доти, поки сам пацієнт не скаже «досить». Головний лікар міської лікарні №3 Дмитро Фостаківський зауважує, що навіть самі медики не часто вживають термін «паліатив», вони називають це «довести до кінця»

– У нас  кажуть, що паліативна допомога надається в медичних закладах. Але її навіть не називають таким терміном! У стаціонарах, реанімаціях, у «швидкій» – знеболюють і рятують до «кінця». Тоді як західний світ сприймає паліативну допомогу не як спосіб подовження життя пацієнта, а як комплексну опіку пацієнтом при важких хворобах. Тому що, коли лікар не може вилікувати, – це не означає, що життя закінчилося. Воно триває і завдання паліативної та хоспісної допомоги – підтримати соціально, психологічно і духовно. Ось чому на заході саме релігійні громади часто опікуються хоспісами. Благодійну допомогу міському паліативному відділенню надали переважно християнські організації – розповів Д. Фостаківський.

Дитячий онколог Валерій Левандовський впевнений, українським медикам паліативу варто навчатися за кордоном, де є досвід і практика.

– Я був  вражений  дитячим хоспісом в Австрії. Там, на відміну від наших реалій, на 10 паліативних ліжок – 3 лікарі і по одній  медсестрі на 2-х пацієнтів, плюс родичі постійно можуть перебувати з дитиною.  Там розуміють, що паліатив – це проблема не однієї дитини, а всієї родини, – наголошує Левандовський.

Дійсно, погоджуються колеги онколога, паліативна допомога не прискорює, але й не віддаляє смерть: вона буде тоді, коли буде. Головне – зосередитися на людині і її потребах. Адже  багато невиліковних пацієнтів відмовляються від реанімації, 80% пацієнтів хочуть доживати відміряне вдома.

Хоспіси як окремі медичні заклади вирішать проблему так званих хоспісів на дому. Фахівці кажуть, це має бути окрема будівля десь у затишному, комфортному місці. Хоспісні відділення на базі класичних лікарень, де завжди шумно і людно, не сприятимуть спокою приреченого, а навпаки збуджуватимуть його і дратуватимуть родину.

– Потрібно будувати окремий хоспіс, а не змінювати назви відділень старих лікарень. Я бачив хоспіс під Варшавою. Він  побудований у вигляді букви П: в одному крилі проходять реабілітацію нарко- та алкогольнозалежні, а в іншому перебувають невиліковні пацієнти з родинами, – прокоментував головний лікар обласного наркодиспансеру Павло Слободянюк.

Підсумовуючи дискусію, Руслана Харковенко зауважила, що варіанти можуть бути різні, головне, щоб проблему почали визнавати, а не відмахуватися від неї. Так, наразі вона направила листи про підтримку проекту «Паліативна та хоспісна допомога дітям Вінниччини» голові ОДА Валерію Коровію  та голові обласної ради Сергію Свитку. Наразі обидва не дали відповіді.

Руслана додає: наразі єдиний дитячий хоспіс в Україні діє на Івано-Франківщині. Він створений завдяки допомозі міжнародного фонду «Відродження». «Можливо, Вінниччина стане другою? Але, сподіваюся, не останньою…», – резюмує координатор проекту.