• Главная
  • Вінницькі офіцери-медики розповіли, як рятували життя десяткам поранених під Дебальцевим
17:13, 21 июня 2015 г.

Вінницькі офіцери-медики розповіли, як рятували життя десяткам поранених під Дебальцевим

З офіцерами-медиками, що прибули з Вінницького військово-медичного клінічного центру Центрального регіону до зони АТО, я познайомився в Дебальцевому в останні дні січня 2015 року.

Начальник відділення реанімації та інтенсивної терапії полковник медичної служби Олег Гончаров та начальник операційного відділення підполковник медслужби Анатолій Ордатій були направлені до штабу сектора С. Ситуація навколо Дебальцевого на той момент вже була складною. Українські захисники мужньо оборонялись і несли втрати. Тож, через два дні, Олег і Анатолій виїхали до Артемівська, у районну лікарню, що на той момент також виконувала функції госпіталю для військових. Нещодавно вони розповіли мені історію свого відрядження.

– В Дебальцевому, де повноцінної санчастини не було розгорнуто, ми зрозуміли, що наші можливості будуть просто не реалізовані. Адже надання першої допомоги пораненим, справа хоч і необхідна, але це рівень санінструктора чи фельдшера, а не хірурга з анестезіологом. Там, в базовому таборі сектору, пораненим надавалась тільки перша допомога, після чого вони відправлялись до Артемівська, – згадує полковник Олег Гончаров. – Тому, після погодження з керівництвом, 1-го лютого ми вирушили з черговою групою поранених до артемівської лікарні. Дорога на той момент вже обстрілювалась артилерією і танками противника, ми рухались на максимальній швидкості, без світла. Періодично, то зліва, то справа, щось вибухало, але ми не зупинялись. Коли приїхали до лікарні, побачили, що вона заповнена хворими і пораненими, а санітарний транспорт підвозив все нових і нових постраждалих. Багато цивільних людей везли із Дебальцевого, де вони стали жертвами обстрілів бойовиків, тут же надавалась допомога пораненим військовослужбовцям із передової. І тих, і інших привозили на чому завгодно – на цивільних і військових «швидких», на власних автомобілях, на військових вантажівках. Багато поранених було доставлено добровольцями волонтерської служби екстреної медичної допомоги «ASAP EMC Хоттабич». Не можу не згадати добрим словом підполковника Мусієнка Сергія Борисовича, якого ми тут зустріли. Взявши на себе функцію координатора, він зустрічав кожний транспорт, швидко проводив сортування і відправляв прибулих у відповідні відділення. Він же потім організовував і подальшу евакуацію. За тієї кількості пацієнтів, важливість його оперативної роботи переоцінити було дуже важко. В таких умовах часу на розкачку в нас не було. Вже через півгодини Толя (Анатолій Ордатій – прим. авт.) був в операційній. Єдине, що не могло не радувати після Дебальцевого – тут не стріляли і не лунали вибухи.

Розмістившись, наступного дня з самого ранку офіцери включились у загальну роботу в травматологічному відділенні. Спочатку місцеві лікарі поставились до офіцерів дещо прохолодно, вочевидь не очікували отримати від них серйозну допомогу. Але коли побачили, який професійний рівень демонструють військові медики, змінили ставлення на протилежне, доброзичливе. Відтоді ми запрацювали однією командою.

– Це тому, що ми почали робити такі операції, які місцевими медиками, як правило, не виконувались, – розповідає Анатолій Ордатій. – Це не значить, що тут були непрофесіонали, але обсяг і характер медичної допомоги, що зазвичай притаманні лікарням такого рівня, для тієї обстановки були недостатні.

Режим роботи був дуже напружений. Працювали від першого до останнього пораненого. Іноді доводилось спати по кілька годин на добу. Решту часу – оглядали, оперували, консультували... У перший тиждень Олег Гончаров та Анатолій Ордатій щодня проводили до кількох десятків операцій різної складності, рятуючи як військових, так і цивільних.

– В основному були поранення верхніх і нижніх кінцівок, голови, – говорить Олег Гончаров, – при чому це в однаковій мірі стосувалось як військовослужбовців, так і місцевих жителів. Бойовики явно не вибирали, кого обстрілювати. Було, правда, що дехто з місцевих, коли чули від нас українську мову, особливих симпатій не демонстрували, але нам не було діла до їхніх політичних вподобань. Для нас це пацієнти, які постраждали, і допомогу ми надавали всім однаково, без винятків.

Коли почався активний наступ бойовиків на Дебальцеве, роботи в лікарні прибавилось. Поранених було багато – до лікарні під'їжджали переповнені санітарні автомобілі й вантажівки. Лікарня Артемівська, що став фактично прифронтовим містом, явно не була розрахована на таку кількість пацієнтів. Тому для вивільнення палат, як тільки військовослужбовець ставав транспортабельним, його відправляли в тил, в основному до Дніпропетровська Харкова, іноді в інші міста, де є військові госпіталі. Як правило, поранені не затримувались більше доби. Операція, стабілізація стану – і на відправку. На його місце вже чекав інший пацієнт.

– Одного разу, коли вже тривав вихід наших військ з-під Дебальцевого, ми закінчили роботу пізно вночі та пішли у свою кімнату відпочити. Але виспатись не довелось, нас розбудив дзвінок чергового лікаря: «Хлопці, у нас два КамАЗи!». Тоді ми до пізнього вечора були в операційній, і не бачили, скільки ще потім підвозили. Зазначу, що крім нас, в лікарні працювали ще дві лікарських бригади, полковник Володимир Хіль і підполковник Віктор Колесник з Київського військового госпіталю та Віктор Козачков і Денис Кравцов з Державної служби медицини катастроф. Не згадати їх не можу, бо разом робили одну справу. Періодично, для допомоги та консультацій, долучались вузькі спеціалісти з Першого добровольчого мобільного госпіталю імені Пирогова. Ще дві бригади з Нацгвардії надавали допомогу у проведенні подальшої евакуації. Так що спасінням людей тут займались чимало медиків. Операційні були розташовані поряд і ми нерідко переходили, щоб допомагати один одому, якщо в когось був більш важкий і нестабільний пацієнт. Та все ж навантаження було великим. Іноді вийдеш за прооперованим пацієнтом у палату, повертаєшся в операційну – а там вже новий на столі лежить.

За словами медиків, найважчі постраждалі були з числа тих, хто потрапляв під вогонь танків і «градів» у складі колон, що виходили з-під Дебальцевого. Вони мали численні поранення. Нерідко через пошкодження судин і втрату крові, їх стан був вкрай важкий і тоді час йшов на хвилини.

– Добре, коли у військовослужбовців були індивідуальні жетони, солдати їх чомусь називають «смертниками». Вони значно прискорюють надання допомоги, адже на жетоні вказана група крові. А ще персональні дані, які дозволяли у випадку, коли військовослужбовець без свідомості, швидко проводити оформлення, – говорить Олег Гончаров. – Також хочу сказати, що бронежилети і шоломи таки грають свою важливу захисну роль. Людей іноді привозили геть пошматованих, але завдяки бронежилету життєво важливі органи залишались неушкодженими. Звичайно, він не спасе від прямого влучення крупнокаліберної кулі чи великого осколку, але в більшості випадків захищає добре. Іноді бронежилети представляли собою практично лахміття.

– Порівнюючи із ситуацією півроку тому, ми із задоволенням, якщо тут можливе таке слово, відзначали, що у медиків в підрозділах, тобто санінструкторів і фельдшерів, значно виріс рівень тактичної медицини, – продовжує Анатолій Ордатій. – Джгути і пов'язки накладені правильно, знеболення проведене вірно, правильно накладені шини, незалежно від того, які вони – штатні чи з підручних матеріалів. Якщо на передовій застосовувався «Целокс» (спеціальний порошок, кровозупинний засіб – прим. авт.), то рани ним були оброблені грамотно. Правда, не завжди чітко були виконані реанімаційні заходи, заходи підтримки, спрощено кажучи – крапельниці, але це могло бути зумовлено обстановкою чи браком часу. Напевно, якби до війни ми приділяли медичній підготовці належну увагу, втрат особового складу в початковий період було б значно менше.

За тих умов, в яких довелось працювати військовим медикам, прослідкувати подальшу долю своїх пацієнтів не вистачало часу. Але в окремих випадках офіцери просто не могли цього не зробити – коли знали, що після операції людині доведеться ще поборотись за життя.

– Спасти чиєсь життя – це навіть більше ніж задоволення! – емоційно каже Олег Гончаров. – Так, дехто з них втратив руку чи ногу, це проблема, але головне – живий, повернутий рідним. Зрештою, сьогодні роблять якісні протези. А загалом ми дуже акуратно ставились до ампутацій. Не дивлячись на необхідність швидкого прийняття рішення, якщо була хоч найменша можливість спасти людині частину тіла, ми завжди це робили. Навіть коли здавалось, що ампутація – єдиний вихід, терпляче намагались скласти понівечені кінцівки. І в більшості випадків наш вибір був вірним! І це також додає відчуття глибокого задоволення.

Місія вінницьких медиків у Артемівську завершилась 17 березня. Далі був Сєверодонецьк та Лисичанськ, де, знову ж таки в районних лікарнях, вони продовжили надавати медичну допомогу та організовувати евакуацію військовослужбовців та цивільних. Додому офіцери повернулись у квітні. Зараз Олег Гончаров та Анатолій Ордатій виконують свої повсякденні обов'язки, а десь в інших містах і селах живуть і будують плани на майбутнє ті, кому ці двоє професіоналів врятували здоров'я і навіть життя. Але наші герої над цим не замислюються, на те немає часу – у підпорядкованих відділеннях їх чекають нові пацієнти із зони АТО, які потребують допомоги.

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции
0,0
Оцените первым
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Объявления
live comments feed...