Вінницький «кіборг» розповів про пекло Донецького аеропорту

Знесилені та поранені кіборги навколішки покидали територію Донецького аеропорту на початку грудня, й не вірили, що їм вдалося вижити. Серед відважних бійців був і хмільничанин Валентин Ковальський. Після того пекла він знову повернувся у зону бойових дій і паралельно намагається допомагати учасникам АТО на Вінниччині через новостворену громадську організацію.

Ті страшні дні і ночі під обстрілами у Донецькому аеропорту Валентин запам’ятає на все життя… І хоч поїхав чоловік у зону АТО майже рік тому як фельдшер, захищав аеропорт нарівні з іншими бійцями і рятував їх від важких поранень. А в цей час рідні вдома могли тільки здогадуватися де він, бо про своє перебування там розповів лише після повернення.

- Я поїхав до аеропорту 13 листопада. Як тільки ми з бригадою заїхали на територію, потрапили під обстріл. Наш БТР загорівся, ледве вдалося забрати зброю та речі. Приміщення самого аеропорту було дуже велике, але ті місця, де було скло, перегородки, всі були прострілені та вибиті, залишались лише каркаси. Заховатись від обстрілів було ніде. Два дні після приїзду я навіть не знімав шолом, - розповідає кіборг. – Згодом ми всі освоїлись і у підвалі спали без бронежилетів. Спочатку приїхали на новий термінал, той, що кілька років тому приймав гостей «Євро 2012», там вже на той час мало, що вціліло, його тримали понад сто бійців. Потім поїхали на старий термінал, котрий захищали у складі близько 40 осіб.

Зі всієї території ми тримали третю частину, одна з частин була не контрольованою, адже знаходилась за 300 метрів від готелю, з якого нас штурмували російські спецназівці, це три бригади - «Гіві», «Моторола» і «Восток». Були випадки, коли вони стріляли по нас, а потім раптово починали перестрілюватися між собою. Бомбили потужними 152-ми снарядами старий термінал, та наші бійці вперто тримали оборону, не пускаючи ворога на новий термінал, вночі з тепловізорами чергували, відбивали всі атаки.

Увесь цей час бійці були у надскладних умовах, по декілька днів жили без води в оточенні, з якого неможливо було вибратися. Кожна мить ставала справжнім випробуванням на виживання.

- Ми пили воду, зціджену з труб, після того, як я її простерилізував, - розповідає Валентин Ковальський. - Взагалі її дістати було складно, через те що ми були в оточенні. Один наш боєць навіть загинув, йдучи по воду з товаришем під час «перемир’я», коли командири домовилися деякий час не стріляти. Куля снайпера потрапила йому у стегно, розбила артерію. Його можна було врятувати, якби вчасно був накладений джгут, але товариш розгубився і не встиг.

Дивно, але бійці однієї із російських бригад «Восток» допомагали нам виїхати машиною з оточення, щоб набрати води, вони навіть домовлялися з іншими їхніми бригадами, щоб ті по нас не стріляли, але вони не слухали. І, коли хлопці з «Востоку» сідали в машину до наших та їхали з ними, по автомобілю стріляли, були поранені, й ті відмовлялися далі нам допомагати. Та все ж пізніше нашим хлопцям вдалося поїхати до нового терміналу запастися їжею, соляркою і водою.

Найстрашнішими та найважчими для кіборгів були останні бої на території Донецького аеропорту. У те, що вдасться вижити, не вірив ніхто.

- У підмогу російським військовим привезли ще близько 600 бійців бригади «Вимпел». Вночі 29 листопада вони зайшли на неконтрольовану територію і почали штурмувати нас з 10 метрів. Бій тривав десь від 10.30 ранку до 9 вечора, постійно були атаки, - пригадує кіборг. – Почало поступати багато поранених, з’явились перші загиблі. У бійців були численні кульові й осколкові поранення. Я надавав медичну допомогу в силу своїх можливостей, а потім ми відправляли поранених до лікарні. Залишали тих, хто міг хоча б подавати набої, бо потрібно було відбивати атаки. Наступного дня спали всього лише кілька годин. І знову бій. Час йшов дуже повільно.

Десять хвилин здавалися вічністю, бо щохвилини щось вибухало. Найважчий момент був, коли ворог прорвався на другий поверх і відрізав нам вихід до нового терміналу. Командир викликав вогонь на себе, наша артилерія почала працювати на нас, загорівся дах, і штурмовиків сильно накрило й атака припинилася одразу. Потім вони відступили. Згодом виявилося, що коли вони нас обстрілювали, почалась пожежа й увесь перший поверх загорівся. Ми взяли там 3 вогнегасники, зробили прохід між полум’ям у холі та пробили дорогу поміж обгорілих звалищ, під якими опинилися поранені. Хлопці виносили їх на новий термінал. Боєприпаси, зброя почали вибухати під час пожежі, мене і командира тоді сильно контузило. Погасити той вогонь було взагалі неможливо. Шансів вийти живими в нас практично не було. Оточені зі всіх боків під суцільним вогнем. Молилися всі, але ніхто не сподівався, що ми звідти вийдемо. Коли наш командир отримав поранення, він зв’язався з командуючим обороною й пояснив, що нам тут обороняти вже нема що, ми просто горимо. Тоді нам наказали виходити двома групами: одна виходить - інша прикриває, а поранених виносити. Метрів 30 ми йшли, падали, вставали, а далі, як впали, так і на колінах повзли, й вже було байдуже, стріляють чи ні…

Вийшли з території аеропорту кіборги 2 грудня. Після тих боїв Валентин Ковальський поїхав у Сватово, де знаходиться й зараз. Він перебуває у зоні бойових дій, а у Хмільнику паралельно з іншими активістами заснував Спілку учасників АТО Хмільника і Хмільницького району, яка нещодавно почала співпрацювати з Всеукраїнським об’єднанням Спілкою учасників бойових дій, волонтерів АТО, з метою допомогти у вирішенні різного роду проблем учасникам АТО на рівні області та країни.